Мсьє Рокфор любив чинити опір загальній думці — і він не забув Каракса. Минуло одинадцять років відтоді, як учитель уперше розкрив «Червоний будинок» у ліонському потязі. Клара з Клодеттою вже були підлітками, жилами яких струміла гаряча кров; великий світ манив їх, підморгуючи з-за вікон класної кімнати. Незважаючи на всі зусилля вчителя, дівчата здобули стійкий імунітет до чарів літературної класики, чи то йшлося про байки Езопа, чи про безсмертні поезії Данте Аліґ’єрі; тому, щоб заохотити учениць до читання, мсьє Рокфор вирішив дати їм роман Каракса. Однак учитель трохи побоювався, що Кларина мати розірве контракт із ним, якщо дізнається, яке сумнівне читво він пропонує двом недосвідченим, легковажним молодим дівчатам; тож мсьє Рокфор подав їм роман Каракса як безневинну історію кохання, що було правдою тільки наполовину.
4
— Ніколи доти я не відчувала такого захоплення, — розповідала Клара. — Я просто закохалася в цю книжку. Раніше читання було для мене лише нудним обов’язком, який належало виконувати, щоб не насварив учитель. Я й уявлення не мала, що можна діставати справжнє задоволення від читання, знаходити у книжці відповіді на питання, які гніздяться в найпотаємніших куточках душі, захоплюватися уявою автора, красою мови... Можна сказати, що література для мене народилася разом із цим романом. Чи ти коли-небудь цілував дівчину, Даніелю?
У горлі моєму пересохло.
— Вибач, ти ще замалий для таких питань... Але це те саме відчуття, розумієш? Це — той перший спалах, якого ти ніколи не забудеш. Це світ чарів, Даніелю, магія. Книжка, яка не цікавила нікого, змінила моє життя; далебі, вона навчила мене жити — жити повним життям. Тепер читання повертає мені зір, який я втратила.
Я німував, цілком перебуваючи під владою цієї божественної істоти, чиїм чарам я не міг, та й не хотів опиратися. Я бажав би, щоб вона вічно говорила до мене, щоб її голос завжди огортав мене... Я не хотів, щоб хтось зруйнував чарівність моменту, який належав лише мені, — і я волів би, щоб її дядько ніколи не повертався.
— Роками я шукала твори Хуліана Каракса, — вела далі Клара. — Я запитувала їх у бібліотеках, у книгарнях, у школах — та все даремно: ніхто не чув ані про нього, ані про його книжки, і я не могла збагнути, чому це так. На додачу до всього мсьє Рокфор почув дивну історію про чоловіка, який мандрує бібліотеками та книгарнями, шукаючи твори Каракса, а знайшовши, купує, викрадає чи добуває їх в інший спосіб, щоб... спалити. Ніхто не знає, хто він і навіщо це робить. Ще одна таємниця!.. Тим часом захворіла моя мати. Барселона завжди була місцем, куди вона мріяла повернутися, — і ми повернулися. Я сподівалася знайти якісь відомості про Каракса в Барселоні, адже це його батьківщина; дядько зголосився допомогти мені, але всі наші зусилля заводили нас у глухий кут. Що ж до моєї мами... вона була розчарована: Барселона дуже змінилася після війни. Це було вже не те місто, яке мама колись полишила. Найголовніше, звичайно, те, що в цьому місті більше немає мого батька, хоча кожен куточок тут наче просякнутий спогадами про нього... Собі на лихо мама найняла детектива, щоб довідатися про долю мого батька. Після кількох місяців пошуків детектив знайшов розбитий наручний годинник, що належав батькові, а також дізнався ім’я чоловіка, який власноруч убив мого батька у рові замку Монжуйк. Його прізвище Фумеро, Хав’єр Фумеро. Нам розповіли, що цей чоловік і він не єдиний такий — починав як найманий убивця у так званій Міжнародній федерації анархістів; був він і серед комуністів, і серед фашистів, та ошукав і перших, і других, запродуючись тому, хто більше заплатить. Після падіння Барселони він перекинувся на бік переможців та вступив до поліції. Тепер він шанований, обвішаний медалями інспектор — а мого батька не пам’ятає ніхто. Довідавшись про це, мама згасла за кілька місяців. Лікарі сказали, що виною всьому серце, — і, либонь, вони мали рацію. Коли мама померла, я оселилася в дядька Ґуставо — єдиного родича за материнською лінією, який лишився в Барселоні. Коли я була малою, дядько Ґуставо часто бував у нас і завжди дарував мені книжки. Я дуже люблю його. Хай інколи він поводиться зухвало — у нього добре серце, і нехай Господь благословить його. Щовечора, навіть коли сам валиться з ніг, він читає для мене кілька сторінок.
— Я можу читати для вас, панно Кларо, — чемно запропонував я — і відразу ж пожалкував про власне нахабство.
Справді, чим я можу стати для Клари? Або докучним тягарем, або посміховиськом...
Однак вона повільно кивнула головою, підбадьорливо всміхнулася й відповіла:
— Дякую, Даніелю. Мені було б приємно.
— Коли забажаєте!
— Але, на жаль, у мене більше немає примірника «Червоного будинку», — сказала Клара. — Мсьє Рокфор відмовився з ним розлучатися. Я могла б переказати тобі зміст, але це буде все одно що сказати про собор: це купа каміння зі шпилем нагорі.
— Я певен, ви кращий оповідач, — захлинаючись, відповів я.
Жінки безпомилково здогадуються, коли в них безтямно закохується чоловік, особливо коли цей чоловік молодий і до того ж дурний. Я відповідав обом цим критеріям. Клара Барсело могла б прогнати мене, але я волів думати, що її сліпота дає мені право на помилку і що моя єдина провина — зворушлива відданість жінці, вдвічі старшій за мене. Я розмірковував: чи вона щось у мені знайшла, що схотіла стати моїм другом? Але що? Лише бліде віддзеркалення себе самої, відлуння власної самотності... Адже ми обоє були втікачами, які шукають під корінцями книжок інший світ — світ власних мрій.
Минуло дві години, перш ніж повернувся Барсело з котячою усмішкою на вустах, — але мені ці дві години здалися лише двома хвилинами... Книгопродавець віддав мені книжку й підморгнув.
— Добре перевір її, малий. Я не хочу, щоб ти повернувся до мене і сказав, що я поміняв її, га?
— Я вірю вам, — відповів я.
— Дурниці. Нещодавно те саме я почув від одного туриста, який був переконаний, ніби Гемінґвей винайшов тушковану фабаду[6] під час кориди на день святого Ферміна. То цей дивак купив примірник «Гамлета» з автографом Шекспіра, поставленим кульковою авторучкою! Уявляєш? Тож пильнуй — у нашій справі не можна довіряти навіть алфавітним покажчикам!
Уже сутеніло, коли ми вийшли з бібліотеки на вулицю Кануда. Спека спала, і свіжий вітерець прогулювався містом. Барсело стяг пальто та накинув на Кларині плечі.
— Якщо ви не заперечуєте, — невпевнено промовив я, — я можу зайти до вас завтра і прочитати панні Кларі кілька розділів із «Тіні вітру».
Барсело скосив на мене очі й глухо розсміявся.
— Хлопче, ти біжиш поперед потягу! — пробурмотів він, але в його голосі чулася згода.
— Гаразд, якщо це незручно, можна іншим разом чи...
— Це залежить від Клари, — відповів книгопродавець. — Ми вже маємо сім котів і двох какаду. Ще одна істота не зробить погоди.
— Тоді завтра о сьомій, — підсумувала Клара. — Ти знаєш адресу?..
5
Я зростав серед книжок — і, ясна річ, змалечку мріяв стати письменником. Коли мені було п’ять років і я дивився на речі з тією дивовижною наївністю, що властива тільки малим дітям, я був переконаний: головне, що потрібно мені для втілення моїх літературних амбіцій, — це ручка. Я приглядів собі розкішну чорну ручку, оздоблену різноманітними прикрасами й виставлену посеред вітрини канцелярської крамниці, що на вулиці Ансельмо Клаве, відразу за будинком військового управління. Об’єкт мого захоплення скидався на королівський клейнод: коштовний метал сяяв, наче Александрійський маяк, а кінчик пера був виготовлений із просто-таки філігранною точністю. Коли ми з батьком виходили на прогулянку, я щоразу канючив, щоб він повів мене подивитися на ручку. Батько заявив, що цей витвір мистецтва мав би належати щонайменше імператорові. Я ж був упевнений: маючи таке диво, писати зміг би будь-хто, хоч романи, хоч енциклопедії; а вже листи, написані цією ручкою, матимуть таку надприродну силу, що долатимуть усі кордони без жодних поштових обмежень. «Вони, безумовно, досягнуть і найвіддаленіших куточків планети, — мріяв я, — навіть того невідомого місця, куди, як каже батько, пішла моя мама, щоб ніколи вже не повернутися...».