Тіні минулого
Подорожуючи по Україні, намагалась якомога більше знімати. Останнім часом фото накопичувались, відчувалось, що нарешті видам книгу-альбом про мальовничі куточки рідного краю.
Тішили різноманітні храми, що зображують історію козацтва та України, бо все починається з маленьких містечок. Так і тільки так, в цьому уже достатньо пересвідчилась. Одна Чернігівщина чого варта.
Можна було вивчати історію країни серед храмів та церков, кожного разу відкривати потаємні місця. Колись запала на Чернігівщину, нарешті винахідлива доля привела до Козельця.
Сказати, що це таке маленьке містечко, в якому життя повільне, і сучасники бігають з клунками, вирішуючи свої повсякденні проблеми, було б неправильно. Така особлива в цьому містечку атмосфера відкритості, щирості, через храми по сусідству з магазинами, що створюють особливий колорит, а весною сади пишно вкривають містечко пінними шапками квітучих дерев та бузку.
Містечко відоме ще з початку 17 ст. Створення козелецької сотні, яка увійшла до складу Київського полку, стало визначною подією у 1649 році. Адже потім розпочались Переяслав, Батог, Пилявці – чимало битв відомі завдяки сотні Козельця, визвольна історія українського народу тісно пов’язана з тими, хто приймав участь у боротьбі проти унії. За мужність Богдан Хмельницький надав містечку магдебурзьке право, отже історія повчальна, і нащадки сьогодні її продовжують.
Заблукати в містечку з особливою атмосферою, де багато таємниць, прихованих часом – моя мрія. Скільки ж вас, даруючих баланс спустошеній душі, осередків української автентичної культури? Чи пізнаємо ми, українці власну історію та станемо достойними її врешті решт?
Так я все відчула своїм серцем. Бо приїхала з великого міста, що вичавлює людей, не дає часу оговтатись, де всі поспішають. І дуже від цього втрачають.
ХХХ
Я приїхала на екскурсію до Козельця, керуючись бажанням попасти до Храму Різдва Пресвятої Богородиці, про красу якого неодноразово чула. До верхньої частини церкви не пускали, її тільки на свята відкривають, тому вивчала іконопис у Пантеоні нижнього Храму. Дуже жалкувала, що не побачила растреллієвської краси – багатого дерев’яного іконостаса неймовірної витонченості. Та й нижній Храм збентежив, там похована відома постать в українській історії – Наталка Розумиха, мати братів Розумовських – гетьмана України та фельдмаршала російської імперії. Але все по черзі.
Роздивлялась на всі сторони на таку багату споруду зі дзвіницею. Ще на території Храму - колодязь із джерельною водою, яка відома здавна, цілюща, прозора, можна у бесідці посидіти, наодинці зі своїми думками.
Не все побачиш під час екскурсії з екскурсоводом, який водить за розкладом, тільки йому відомим. А так ми всі розійшлися, шість жінок-викладачок, що багато подорожують. Вітерець нагнав хмарки, стало прохолодно, мої колежанки пішли на каву. А я пішла до води, до бесідки. Вода була холодною, кришталевою, дуже приємною на смак.
Храм звідси виглядає так масштабно-потужно, дзвіниця приваблює, пришпилюючи верхівкою небо, захмарене, але привітне. Щось тут є особливе, в цьому містечку. Можливо, відчуття духу Наталки Розумихи, що спочиває з миром, у своєму Пантеоні.
Водичка цілюща наповнює життям, здається, вголос сказала, бо біля мене з’явився такий собі рухливий пан з дуже незвичними очима. Здавалось, вони рентгеном висвітлюють якусь твою невідому для інших частину, і водночас спалахують бісиками.
- Що, любуєтесь? Вперше побачили таку красу?
Мотнула головою, бо змерзла. Січень на дворі, їхати ще не скоро, бо дали нам вільний час на прогулянку містечком.
- Я працюю поруч, в музеї історії ткацтва. Хочете побачити? Як місцевий краєзнавець, можу багато вам показати. Мене звати Миколою, - він простягнув таку елегантну руку, я потиснула, бо мені вже було цікаво, що то за музей, що то за людина така. Усміхнена та приємна. Трохи на вчителя схожа, щось таке особливе у постаті, манері держати голову.
- Чай в мене смачний, з самих місцевих трав, - він поспішав, а я за ним, щоб не втратити жодного слова. Нехай дівчата потім цікавляться, як я опинилась в музеї, напроти Церкви, де є такий куточок для того, хто хоче перепочити, з цікавою геральдикою Розумовських.
- Всі щось знають про них, та не все відомо, - каже мій співрозмовник, з акуратною сивою борідкою, швидкими рухами. Темні розумні очі дивляться, мов зазираючи в душу, і наче питають в тебе – а ти хто така?
- Я тут живу все своє життя, а, здається, не дослідив і сотої частини нашої історичної спадщини, - наливає паруючий напій, хитрувато посміхається, в музеї не жарко, ми сидимо поруч з обігрівачем.
Тепло випромінюють експонати – яскраві плахти, хустки та спідниці, розшиті, багато оздоблені. Енергетичні та ексклюзивні.
В мене у рюкзаці лежать пиріжки, і я про них нарешті згадала.
- Не виконана моя мета, адже я не побачила той самий іконостас, про який стільки чула…Тож їхати не хочеться. Буду вас слухати.
- Так, іконостас тут такий, що передати словами неможливо. А я вас у передачі бачив, на тому тижні, там ще цікава тема була, як відстояти святині. Ви історик?
- Ні, цікавлюсь, бо іноді відчуваю натхнення, починаю вникати в історію, з’являються есеї. Ось тут біля Храму я вже залишила частку серця та душі.
Микола якось дивно на мене глянув.
- Тоді я вам точно стану у нагоді. Наш музей багато людей не відвідують, їздять подивитись на Храм, звичайно, багато можна розповідати. Але! Розказати історію містечка неможливо, не хотілося б робити цього поспіхом, бо тут закохувались і вмирали, народжували дітей, вчились, жили, змінювались з містечком. І звичайно відстоювали свою Батьківщину. Були у Лемешах?
Я кивнула, бо дуже сподобалась Трьохсвятительска церква, побудована Олексієм Розумовським над могилою батька, куди ми завітали по дорозі.
Пан Микола пив чай, і водночас дуже уважно дивися на мене, - зосереджено вивчав. Пиріжки зникли, ми перейшли до дуже смачного місцевого хліба, який відривали руками по черзі. Здавалось, що час за вікном не існував. Сутеніло, я дивилась на приємні розшиті сукенки, відчувала себе героїнею якихось стародавніх часів. Здавалося, Микола добре розумів мене, бо у погляді було багато тепла і доброзичливості.
Час не відчувався у такому казковому місці. Він танув у чашках, парував навколо, висвітлював щось нове, незвичне. А люди які, ці звичайні козельчани, нащадки козелецької сотні. Чи можна назвати їх історії звичайними? І навіть цього цікавого пана?
Тут я подумала, що охоче вірю в щасливу долю Наталки Розумихи, що знайшла золотого ножа, прямо на дорозі, та відкрила невдовзі шинок. Не хотіла бути звичайною жінкою, отож і вийшло по її…Колись я писала історію незвичайних жінок, а тут така особистість. Не дарма вона похована у Храмі, який сама збудувала. І сини в такої мами вийшли гарні та розумні – фельдмаршал та останній гетьман Лівобережної України, президент Академії наук. Що ж воно за місця такі?
- Я тут потроху став робити нариси, та не дуже виходить. Можливо, потребую вашої допомоги. Яскраві нариси треба писати душею, -він посміхнувся, і стало так світло на душі.
Таких людей про себе називаю світляками, - вони збагачують наш внутрішній світ. Добре, що вони взагалі існують. В них відчувається якась цілісність, щирість. Подивились на фото іконостасу у музеї, чарівне світло зігрівало внутрішнє помешкання, де костюми Чернігівщини повертали до далеких часів, додавали присмак жіночим фантазіям.
- Ой, вибачте, вже час бігти до автобуса, а я вам зателефоную і знов приїду, на іконостас дивитись.