Володимир Кашин
ТІНІ НАД ЛАТОРИЦЕЮ
І. Ніч на 16 липня
1
Було й так… Ось вони йдуть вулицею. Квітень. На Тані світлий, комбінований із штучною шкірою плащ. А на ньому, Павлові, куртка із зламаною «блискавкою» — він весь час злиться, застібаючи цю «блискавку», а вона знову розповзається знизу. Зрештою, облишивши безнадійну справу, Павло йде розхристаний, і приємний холодок пролітає у нього під руками.
Таня розповідає якісь смішні історії, перестрибуючи через калюжі і позираючи на всі боки (їй кортить знати, чи подобається перехожим її плащ).
«А він такий волохатий, фізіономія фіолетова від гоління, і сопе. Уявляєш, каже так жалісливо: «У мене аденоїди, зовсім дихати не можу». А я йому серйозно: «Ви запалений сірник засуньте у ніздрю, усі волосинки згорять — і враз стане легко!»
Так, з нею не нудьгуватимеш! Програми вистачить…
— Рядовий Онищенко!
Павло аж струснув головою, одриваючись від спогадів. Голос сержанта Пименова був тихий, але в ньому бриніли сердиті нотки.
Онищенко мимоволі вглядівся у місячну ніч і стиснув руками автомат.
Проте навколо не було жодних ознак катастрофи. Тихо мліла тепла українська ніч. Уздовж Тиси дрімали кущі і дерева, порослі диким виноградом і від того схожі на велетенські шапки або голови. Обплутані лозою, акації, клени та граби і вдень ледь виднілися з-під густого виноградного листя, а зараз зовсім потонули у суцільній чорній масі лісу.
Поглядаючи на ці живі кургани, що таємниче бовваніли проти місяця і відкидали химерні тіні, Онищенко згадав пушкінського Руслана, який бився із велетенською головою.
— Спиш на ходу? — спитав сержант. Павло промовчав.
— Будь уважним, — нагадав Пименов, киваючи на заплетені виноградом дерева. — Вдень у цих природних куренях зручно очікувати порушника, ¿ от уночі вони можуть послужити і ворогові. Тут, брате, пильнуй та пильнуй…
Пименов, який весь час ішов попереду і. як старший наряду, особливо уважно розглядав розпушену контрольно-слідову смугу та сторожко прислухався до рівномірних сплесків води під берегом, і гадки не мав, що саме терзає душу рядового Онищенка.
Молодий прикордонник мимоволі зітхнув: «Русланові довелося воювати з однією головою, а тут їх десятки, розкиданих серед дикого різнотрав'я уздовж усієї Тиси, на неходженій землі, між річкою і контрольно-слідовою смугою… Втім, легше впоратися із сотнею казкових чудовиськ, ніж розібратися з однією Танею. Свавільне дівча, здатне на несподівані вчинки і всілякі витівки…»
«… А коли ми виходили із ним з літака…»
«Таню, — сказав він їй тоді, — усе, що я слухаю протягом останніх трьох годин, дуже оригінальне, цікаве. Але, пробач, чи немає у тебе іншого запису? Змістовнішого».
Ні, не треба було їй це говорити. Вона надулася.
«Якщо мсьє бажає розумних розмов у таку погоду, раджу піти до клубу, де він одержить шмат духовного хліба. Та якщо він іще вірить у мої скромні сили… Бачиш, попереду біла лінія. Он там, на асфальті, поглянь, риска, проведена крейдою…»
«Бачу… Тань, я не хотів тебе образити, але в мене вже болять щелепи від сміху. Дай їм відпочити».
«Мужчино, не перебивай!.. Так от, як тільки переступлю через цю риску, стану іншою — хочеш експеримент? Не заперечуй — хочеш! Отже, — почала вона урочисто, — метаморфоза двадцятого століття! Смертельний номер. До риски кроків п'ятнадцять… чотирнадцять… п'ять, три… Гасне світло, гримотять барабани, діти непритомніють…»
Вони вже стояли біля риски.
Павло знизав плечима, засміявся і увійшов у «зону».
Таня ступила вслід за ним. Обличчя її раптом стало серйозним, навіть сумним. Павло з подивом помітив, що на лобі у неї, між бровами, залягла зморшка. Перехід був такий різкий і несподіваний, що у нього перехопило подих. Перед ним стояла інша, старіша, чужа Таня. Він бачив її ніби вперше.
«Павле, — мовила вона лагідно і якось бережно, — я прошу пробачення за всі минулі місяці і за всі майбутні циркові номери. Мені часом важко пояснити свої вчинки. Мабуть, просто хотілося бути легкою у товаристві, і взагалі намагалася бути простішою, ніж насправді. Я не знаю, що саме тобі потрібно…»
«Мені потрібно те, що є, — упевнено почав Павло, — така, як ти є… А ти от…»
«Зажди, скажу все… Часу мало — біля переходу я вийду із «зони».
«Тоді краще постоїмо».
«Ні, я довго не зможу… — Раптом голос її став жерстяним, злим: — Я завжди заздрила людям, які вміють мовчати, вміють терпіти поруч себе помітніших людей, які вміють одягатися просто, не втрачаючи при цьому гідності і впевненості, — я заздрю їхній силі духу. Заздрю, але не хочу бути на їхньому місці. Я вимагаю уваги! За всяку ціну — уваги! Я зневажаю тих, хто не вимагає уваги від інших. І захоплююся ними. За те, що вони можуть не нападати першими. Все!.. Я іще встигну прочитати тобі рядки, які люблю, і ми більше ніколи не повернемося до цієї розмови».