І тоді він згадав інше село понад Латорицею. Село, де містилася його жандармська станція.
Певно, й воно зараз світиться вечорами. А колись не вигравало зайвими вогнями — тільки у казармі не гасили світла, горіли вогники у будинку нотаря та на фарі[7] священика… Ще, правда, й на обійсті багатого Бергера.
Колишній тержерместер виразно уявив собі опецькуватого Карла Бергера і його суху, мов жердина, Естер.
Та що йому зараз до того єврея, відправленого у концтабір?!
Локкер ішов і ніяк не міг натрапити на лісок, за яким мусила з'явитися Латориця. Очі раз у раз вдивлялися у темну далечінь, наче впиралися в стіну, ноги спотикалися на нерівному лузі, і чорна стіна відходила і відходила від нього, мов гумова, нічого не відкриваючи.
Перший гарячковий запал минув. Він, Карл, утік від поїзда, ніби саме в поїзді на нього чигала найбільша небезпека, і тепер, по часі, відчув таку втому, таку слабість, що опустився без сил на землю.
Гостра стерня колола ноги, та втікач не зважав на це. Він утомився від усього, а найбільше від того, що мусив стільки днів посміхатися Териз, розмовляти з Лайошем, мати справу з ненависними йому людьми.
Коли залишався на самоті, хотілося вовком вити. Піти у гори або вийти самітником у чисте поле і завити гірко, скорботно, поскаржитися на долю, яка всю дорогу тільки манила його, а тепер, на старості, погнала через цей грудкуватий луг… Карл почувався зовсім спустошеним, і йому до сліз стало себе жаль…
Він не мав права довго сидіти — час працював проти нього. Знову підхопився і почвалав у ніч. Ні, впіймати себе він не дасть, не дозволить торжествувати ворогові! Від цієї думки Локкер відчув приплив сил, серце посіла холодна злість, голова проясніла…
Нікому не дозволить торжествувати над собою! Навіть смерті. Все ж таки доля була до нього не завжди суворою. Він сам торжествував над життям і смертю людей… Скільки було таких піднесених хвилин, коли зрівнювався з господом богом. І тут, на Закарпатті, і коли втік в Угорщину!
І знову згадався багатий комерсант Бергер.
… Був ясний і теплий квітневий ранок. Розквітала вишня і червона японська черешня-сокура. Повітря було напоєне медом, і дихалося напрочуд легко.
Він — головний старшина жандармської станції тержерместер Карл Локкер — разом з унтером СС ходив селом. Того дня жандармерія, поліція та розквартировані в окрузі війська СС вивозили євреїв. Нерухоме майно їхнє за фашистським законом тридцять дев'ятого року давно було описано й оцінено: кожний хольд землі, кожна деревина в лісі, промислова і торговельна будівля. Дійшла черга і до. пивниць з бочками домашнього вина, надвірних прибудов, худоби, хатнього добра.
Війна вже докочувалася до Карпат, радянські війська стояли за гірськими хребтами. Гітлер прогнав в Угорщині слабосильного Хорті, а владу перебрав рішучий Салаші. У Фельвідейк, на Прикарпаття, прийшли есесівські війська…
Того далекого ранку село купалося в яскравому сонці: над горами ще клубочилися тумани, а в долині в його променях грілася кожна пелюстка, кожна травичка
Було тихо. Чисто прибрані до великодня порожні вулиці проглядалися з краю в край. На всіх перехрестях стояли жандарми та солдати з кулеметами, і євреям від сьогодні було заборонено покидати домівки.
Унтер СС пішов до поста, розміщеного в центрі села, а Карл Локкер подався тим часом вулицею на обійстя Бергера.
Поспішав, бо знав, що за годину-дві усіх євреїв поженуть у Мукачеве, де вантажитимуть в ешелон…
Старий хмуро сидів у вітальні, і обличчя колишнього комерсанта було чорніше від землі. Він тільки глипнув на гостя і опустив голову.
Тержерместер сів навпроти і якусь мить теж мовчав. У кімнату мов тінь впливала суха, як жердина, стара пані Естер.
Локкеру згадалося, як при чехах багатий Бергер ледве дарував йому погляд.
Весною тридцять восьмого року Карлів батько, Йоганн Локкер, таємно послав сина через кордон в Угорщину, щоб той вступив там у загін собадчопатошів — вільних стрільців, які готувалися одібрати від чехів для святостефанської держави Карпатську Русь.
Чехів родина Локкерів ненавиділа більше за всіх на світі. Коли б на Карпатській Русі господарювали угорські пани, то Локкери мали б землю і повагу. Адже старий Йоганн в першу світову війну добре воював з росіянами в австро-угорській армії, був відзначений великою і малою срібними медалями, що давали звання «витязя» і землю.
Та за чехів усі його заслуги не варті були й крони, і йому залишалося тільки проклинати Тріанонський договір, за яким на Карпатську Русь прийшло чеське урядування.