Просторе подвір'я застави було огороджене густою металевою сіткою. Наталя прогулювалася на спортивному майданчику, куди виходили вікна кімнати чергового, кабінетів начальника застави і замполіта, медичного ізолятора.
Ранковий туман уже розвіявся, і вдалині, за лісом, що підступав до самої сітки, виднілися синьо-зелені горби…
При ґратчастій металевій брамі, яка розчинилася, коли вони приїхали, стояв вартовий — молодий прикордонник з новеньким синювато-чорним автоматом у руках. Він зрідка робив два-три кроки вперед і назад повз браму і знову застигав як мурований.
Наталю суворий вартовий ніби не помічав, вона не знала, де їй можна ходити на подвір'ї, а де, дивись, заборонено, і від того почувалася ніяково. Зрештою сіла на лавочку біля волейбольної сітки і почала розглядати ліс.
Десь у будинку застави батько і полковник Антонов допитували спійманого злочинця, який знищив родину Іллеш, — вона здогадалася про це з реплік, якими вони обмінювалися дорогою. Сюди, на подвір'я, з відчинених на першому поверсі вікон долітав голос чергового, що розмовляв з «берізками» та «ромашками», і голоси з іншої кімнати, серед яких вона легко вгадувала батьків.
Карла Локкера допитували у кабінеті начальника застави. Спроба приховати справжнє прізвище, ще раз видати себе за Імре Хорвата, бухгалтера з Будапешта, який відстав від туристського поїзда, була відразу викрита підполковником Ковалем. І тепер колишній начальник жандармського участку, колишній тержерместер, стояв перед ним, Антоновим, та ще кількома прикордонниками жалюгідний, з виразом покори на обличчі і готовності здатися на ласку переможця.
Проте Коваль розумів, що Локкер намагається виграти час, аби з'ясувати, що саме відомо про нього міліції та прикордонникам.
Без сумніву, колишній жандарм мав і інше обличчя, про запас, але поки що воно було сховане за вицвілими рисами його вдавано покірного лиця — так за ветхою, обсипаною штукатуркою ховається жорстке кріплення балок з чіткими непримиренними кутами.
Та варто було Ковалю своїми запитаннями про ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня, про порожній номер у готелі, про поїздку з таксистом Дибою розкрити карти, як це сховане обличчя виступило у Карла Локкера, наче проказа. Так мовби Локкер враз скинув набридлу, що муляла йому, карнавальну машкару.
Дмитро Іванович наче фізично відчув, як спалахнув його погляд, досі смиренний, навіть погаслий, а тепер наллятий кров'ю і такий ненависний, лютий, що, здавалося, об нього можна було спіткнутися, якщо дійти до середини кабінету; побачив, як побіліло розплюснуте перенісся.
Локкер кинув погляд на стіл, де поклали довгий ніж. Той самий, якого він схопив у хаті Каталін, яким зарізав Єву та Ілону, а потім поранив рядового Онищенка, ніж, знайдений прикордонниками у воді, під берегом Тиси.
Ніж лежав на столі не просто як речовий доказ, а як страшний предмет, в матеріальність якого і вірити не хотілося.
Карл Локкер, тільки мигцем глянувши, як начальник застави узяв його з сейфа, відчув свою приреченість і зрозумів, що далі ховатися нічого.
І тоді він розкрив рота.
— Я ненавиджу вас! — промовив тихо, роздільно, кривлячись від ненависті, як від болю. — Я вас нищив і буду нищити, де тільки зможу!..
Це було б смішно — усі, а так само і Локкер, розуміли, що такої можливості доля йому більше не дасть, — якби за його словами й справді не струміла річка людської крові.
Ви давно переступили людську межу, — хрипко сказав Коваль. — Пролили кров навіть власної дитини, і тепер ваші емоції ні до чого… Його, — підполковник кивнув на ніж, — вам більше ніколи не вдасться узяти до своїх рук!
Локкер палив Коваля поглядом.
— Ні, — повів на присутніх припухлим від безсоння оком Локкер, — я скажу, я все одно скажу… Я приїхав забрати їх звідси. Щоб не були з вами. Я не мав нормального життя, але знав, що десь у мене є сім'я і на старості буде свій дім, свій сад, свої квіти. Багато років це був мій душевний притулок, порятунок і надія…
Локкер почав задихатися словами, акцент так посилився, що присутні ледве добирали, що він говорить.
Коваль глянув на зосередженого, звичайно лагідного, а зараз невблаганного полковника Антонова, і йому згадався Меркуря-Чукулуй, ніч у горах, тривожний світанок під час облави на диверсантів-«вервольфів», що й справді стали перевертнями, втратили людську подобу.
Як і чверть століття тому, колишні солдати були поруч і вели той самий бій, з тим самим ворогом. Певно, для них війна не скінчиться, поки є на світі хоч один такий вовкулака.