Оце прагнення запобігти злочину, прагнення, яким найбільше живе міліція, особливо гостро відчув тоді, коли стали відомі всі трагедії, що трапляються у республіці протягом доби.
Все більше стала дошкуляти думка, що, поки переглядає в кабінеті зведення, аналізує правопорушення, які сталися в тій чи іншій області, він позбавлений можливості негайно втрутитися у події, кинутися по гарячих слідах і, рятуючи чиєсь життя, схопити злочинця за руку.
Наталя помітила, що батько, замислившись, забув про чай, який поставила біля нього.
— Захолоне, — нагадала.
— Ах, так, чай, — схаменувся підполковник. — Не хочу більше.
— Але ж ти просив!
— Ні, спати, спати! — Він глянув на годинник. — Друга година ночі! Ми збожеволіли. Негайно лягай. Зі столу завтра прибереш.
Коли Дмитро Іванович ліг на свій диван у кабінеті і, вмостившись зручніше, начепив окуляри та взяв у руки томик Геродота, щоб пройтися перед сном кам'яними вулицями стародавнього Вавілона, годинник у вітальні лунко пробив двічі.
У цей час далеко за Карпатськими горами була перша година за місцевим часом. У невеличкому місті в кінці Староминаївської вулиці, неподалік радянсько-угорського кордону, загинула Каталін Іллеш і стікали кров'ю її доньки Ілона та Єва.
Мільйони людей ніколи не дізнаються ні про Каталін, ні про Ілону та Єву, сотні з них — сусідів, мешканців містечка, в якому жила сім'я Іллеш, — ця трагедія торкнеться лише настільки, наскільки кожен уявить, що грабіжники і вбивці могли цієї ночі пробратися не у будинок Іллеш, а у їхній власний.
Але кількох чоловік подія стосуватиметься безпосередньо, хоч вони були тієї ночі далеко від прикордонного містечка і гадки не мали про неї.
Серед останніх був і підполковник міліції Дмитро Іванович Коваль та його донька Наталя.
II. 16 липня
1
Відблиск ранкового сонця тепло ліг на потемнілу від часу коричневу обкладинку журналу чергового.
Доповідаючи начальнику міліції майору Романюку про своє чергування, лейтенант Габор навіть не розгорнув журналу: пригод цієї ночі, як і взагалі останнім часом, у цьому тихому закарпатському місті не було.
Романюк відчув, як хороший настрій, що з'явився зранку, все дужче охоплює його.
Ледь усміхаючись, задоволено поглянув на спритного лейтенанта, недавнього випускника школи міліції, поклав руку на журнал. Тиснена під шкіру обкладинка приємно пестила долоню.
Сонце тим часом вдарило промінням у кабінет, віддзеркалило скляну шафу, в якій стояли розгорнуті папки із грамотами та подяками, з колишніми привітаннями до річниці міліції, Першого травня і Дня Перемоги… І навіть те, що на полірованій поверхні висвітлився тоненький шар пилу, не зіпсувало майорові настрою.
Відпустивши чергового, Романюк подзвонив до виконкому, чи вже прийшов голова, якому він щоранку доповідав про обстановку.
Дорогою до райради майор з насолодою ступав по охайно прибраних удосвіта вулицях. Він добре знав своє невеличке місто і на дозвіллі не раз розмірковував про те, що ці вулиці були свідками багатьох історичних подій: від набігів половців, боротьби проти унії, проти угорських феодалів, чеських панів до возз'єднання Закарпаття з усією Радянською Україною… Зараз його око тішив чистенько заметений двірниками брук, на якому колись і кров проливалася, але який і квіти встеляли. Пригадував, як уперше побачив це містечко: воно настрашило його, хлопчика з далекого гірського села; потім учився тут і ходив по цих вулицях з червоним прапором.
Повз майора, вітаючись, поспішали люди — хто на роботу, хто на ринок. Романюк був місцевою людиною, і всі знали начальника міліції, дехто навіть від тих самих його хлоп'яцьких років.
У кабінеті голови виконкому, незважаючи на ранній час, вирувало життя. Дзвонили телефонії. Приходили люди.
Десь о восьмій, узявши трубку, голова простяг її начальнику міліції:
— Тебе.
— Романюк слухає…
Раптом на вольове засмагле обличчя майора впала тінь, воно враз аж почорніло. Трохи завеликий ніс загострився, губи стиснулися, а ямка на підборідді наче стала глибшою.