Вона продекламувала не відомі Павлові вірші. Потім вони спустилися у підземний перехід. Мовчки перейшли на протилежний бік вулиці.
«Мені пора, — несподівано весело сказала Таня. — А ти йди і їж свої антрекоти», Павло не встиг опам'ятатися, як вона вже була на приступці тролейбуса. Дивної адже збиралися іще поїхати в Гідропарк!..
Бачив, як пройшла вперед по салону, навіть не повернувши Голови до вікна.
Тролейбус лунко ляснув дверима і покотив уперед.
Цілий тиждень після цього він не міг її знайти. Де вона була весь цей час, і досі не знає…
… Так було… А сьогодні він, молодий воїн, вперше виступив на охорону державного кордону. Наряди на самій заставі — прибирання приміщень, праця в підсобному господарстві, — все це минуло, і він зітхнув із полегшенням, коли довідався, що став рівноправним з усіма воїнами.
Але тільки вирушаючи у свій перший нічний дозор, відчув, що військова служба почалася для нього по-справжньому і нічого не зміниться в його житті протягом двох років.
Розуміючи, що служба в армії є необхідним і природним обов'язком кожного юнака, він все ж внутрішньо запротестував, коли самому довелося опинитися у суворорегламентованій обстановці прикордонної застави.
Адже це сталося у той час, коли вони з Танею наблизилися до розв'язання своєї найголовнішої справи… Щоправда, їм усе здавалося тоді найголовнішим. І хто зна, коли вони розібралися б в усьому до кінця.
Перші дні служби кожному новачкові не коржі з медом. Але, якщо вважаєш, що доля тобі невчасно зодягла шинель, тоді два роки стають нескінченно довгими.
Перед очима Павла весь час пропливали розмаїті картини, головними героями яких були вони з Танею. Епізоди з їхнього життя переплутувалися, все було відомо наперед, проте залишалося цікавим.
Таня тепер завжди була з ним: на спортмайданчику стежила за його спритністю, під час стрільби маячила біля мішеней, — і не можна сказати, що це допомагало влучно стріляти.
Певно, тільки на кухні не заважала її присутність, а йому частенько випадав такий наряд. Чистити картоплю або мити бачки — хіба є більш жіноча справа! Виконував її Павло механічно, віддаючись спогадам, поки старший наряду або кухар, бувало, не крикне у самісіньке вухо: «Онищенко, не кидай лушпайки у казан!»
Кожної хвилини він раптом міг подумати: «А що зараз робить Таня? Де вона? З ким? Скільки хлопців біля неї в'ється! Одного прожене, другого, а третього… А може, третій сам її прожене…»
Відчував, що скучив не тільки за Танею, а й за друзями, за своїм подвір'ям, просуорим і геометричним, яке колись здавалося йому холодним і суворим, а тепер — милим і затишним.
А рідне метро! Дихаючи чистим, запашним повітрям лісу, він мріяв знову захлинутися скипидарним запахом підземних станцій.
— Онищенко! — почув Павло свистячий шепіт сержанта. — Глянь на контрольно-слідову смугу…
Одірвався від спогадів, оглянувся на темну з рідкими прогалинами стіну чагарника, повз яку простували, на стрілчасті тіні від високого комиша, що списами лягали на спушену смугу, на сержанта.
Рядовий Онищенко неполюбляв Пименова.
Як і кожного новачка, Павла у перші дні служби тягло до бувалих солдатів. Він шукав друга, душевно сильнішого від себе, з яким міг би поділитися і порадитися, котрий підтримав би у скрутну хвилину. Помітивши, що особливою повагою на заставі користується Пименов, як людина відверта і справедлива, часом навіть на шкоду собі, Онищенко потягся до нього.
Одного разу, коли на душі було дуже тоскно, вирішив поговорити з сержантом відверто, розповісти про Таню, про те, як нелегко йому на заставі… Але, вибравши слушну хвилину, коли Пименов був один у кімнаті, раптом розгубився при думці, що із сержантом усі діляться своїми болями, розповідають про своїх подруг такими ж словами, якими він зараз збирається говорити про Таню. Ні, йому дуже не хотілося, щоб Таня в очах сержанта, навіть у дрібницях, стала схожою на інших дівчат. І він не підійшов тоді до Пименова… Дивно, але не злюбив Павло сержанта саме за те, що не наважився поділитися з ним. Розумів, що несправедливо сердиться на Пименова — наче той і справді у чомусь винен, але не міг перебороти цього почуття…