На Клоуна знову накотив страх. Купе здалося єдиним захистком, нехай нетривким, але, поки вагон котиться, нічого поганого з ним не може трапитися…
Клоун ще раз поправив подушку і мирно заплющив очі. Від Москви за кілька годин вони опиняться хтозна-де. Сховаються у дикій глушині, і нехай тоді ловлять вітра в полі, а їх — у глухій тайзі! Тільки б устигнути добратися, заритися у землю, забитися у нору!.. Він згоден жити і під землею — живуть же на світі і кріт, і борсук! — аби тільки люди з червоними околишами не знайшли його…
Він усе зробить, щоб не знайшли!.. І вони не знайдуть, не знайдуть, не знайдуть…
Вагон потроху заколисував Клоуна. Так гарно колихала його тільки мама ще маленьким. А коли то було? Не пам'ятає цього Клоун. І мами не пригадує… Життя його ніби і почалося, і закінчилося учора, як пішли з Довгим на діло, до тієї угорки-вдови.
А хто це знову хрипить? Знову Довгий? Чи та жінка, що спить на нижній полиці? Може, вона теж удова і теж багата?.
Ні, тепер їм нічого більше не треба… Кукушці борг віддасть. Віддасть грішми, а не власною кров'ю Не випросить Кукушка у нього крові Кров — не гроші, за неї нічого не купиш, навіть пляшки «біоміцину»… А він, Клоун, не скупий, будь ласка, пляшку крові за пляшку вина Тільки вино повинно бути теж червоне… З хрипом…
Колеса вистукували щось неясне, вагон тихо порипував. Страх ніби перестав колотити Клоуна, затих, завмер, притаївся. У важкій голові клубочилися розпливчасті думки, всякі химери, запитання.
Чи вона піднялася, ця жінка з нижньої полиці? Росте між полицями, надувається і головою пробиває дах купе Вона теж червона, як жаба. Тільки без лап. Чому без лап? І За лапи її міцно тримає Довгий…
Клоун зітхнув, перекинувся на другий бік і, прицмокнувши губами, знову впав у неспокійний сон…
5
— Он уже гори видно, — раділа Наталя, раз у раз висовуючись у відчинене у коридорі вікно. — За журналами все проґавиш! — кидала вона батькові.
Підполковник Коваль відривався від журналу, бурмотів: «Зараз, зараз» — і знову заглиблювався у читання.
Наталя давно не подорожувала з батьком. Маленькою їздила на дачу із матір'ю. Після того як дружина померла, Коваль відправляв Наталку на ціле літо у піонерські табори. Сам здебільшого не брав відпустки. З часом, коди Наталя підросла, вона їздила у піонерські табори вже вожатою, а одне літо була з будівельним загоном на цілині.
Цього разу Коваль вирішив узяти дочку з собою. Влаштує в якомусь пансіонаті чи на турбазі, щоб не заважала. А побувати на Закарпатті, куди й він їде вперше, дівчині буде цікаво.
Отже, їхали з Києва утрьох: він, Коваль, старший інспектор Управління карного розшуку майор Бублейников і Наталя.
Майор любив шахи і, як тільки прокинувся, узявся розв'язувати задачі. Коваль, випивши склянку чаю, переглядав не прочитані вдома журнали, а Наталя відразу прилипла до вікна у коридорі.
Поїзд ішов передгір'ям Карпат. Чим вище вгору він підіймався, — то заповзаючи у міжгір'я, то вибираючись на круті підйоми, — тим натужнішим ставав його хід. Після кожної скелястої стіни, що раптом нависала над вагоном, після кожного повороту очам Наталі відкривалися нові горби, вкриті зеленою і синьою щетиною смерек, буками та дубами. Навстріч бігли білокам'яні потічки, через які зміїлися рейки, клапті веселого, мовби дзвінкого, ранкового неба, завислого між гострими шпилями, над барвистими луками і полонинами, над далекими шапками гір: і синіми, і сірими, і чорними…
Зрештою Наталі вдалося відірвати батька від журналів… Втім, це тільки здавалося, що Коваль вчитується в них. Насправді його думки і почуття уже поглинула справа, заради якої їхав за далекі гори. Усе життя підполковника було тепер підпорядковане єдиній меті: знайти злочинця і поставити його перед лицем закону.
І читання журналів було зараз ширмою, за якою Коваль міг спокійно міркувати над тим, що найбільше його хвилювало, аналізувати окремі деталі повідомлення, одержаного в міністерстві з Ужгорода.
Підполковник зрадів цьому відрядженню. Їхав не для якоїсь інспекції, не для підготовки документів на колегію міністерства, а для практичної роботи, без якої не міг відчувати себе потрібною людиною.
«Думаєш, убивця задовольниться одним злочином? — міркував Коваль, гортаючи сторінки журналу. — Він зараз наляканий, притаївся у норі і буде відсиджуватися, — заперечував сам собі. — Ні, він не всидить там, буде тікати подалі від місця, де пролив кров… Дурниці! Тікати, значить, їхати поїздом, машиною, користуватися літаком, значить, бути серед людей, на очах. А він зараз боїться людей. І все-таки йому до нестями хочеться втертися у натовп, загубитися в ньому. Йому здається, що так він стане піщинкою, невидимою серед мільярдів інших… А магічна тяга вбивці до місця злочину? Непереборне прагнення знати, що робиться там, що задумали його вороги, наче це допоможе перехитрити їх і врятуватися?! Скільки було випадків, що вбивця йшов у натовпі за труною своєї жертви… Це до уваги ви не берете, Дмитре Івановичу?.. Сумнівно, чи наважиться злочинець тікати, коли всі дороги перекриті, коли всіх піднято на ноги…»