— Кажуть, там сухі мумії. Святі мощі. Брр!
— Натуральні людські мощі, черепи. Ви не боїтесь, Те-риз? — саркастично спитав Хорват.
— Боюсь? — перепитала жінка. — Не знаю. А все ж цікаво!..
— Териз — смілива людина. Адже так, Тери? І в тяжку хвилину ви нас з Імре підтримаєте, правда? До речі, ви, мабуть, невіруюча?
— Уже — ні, — сумно посміхнулася жінка.
— «Уже»? Значить, раніше…
— Так, раніше, — перебила Лайоша Териз, — до смерті сина… І не будемо говорити про це. Гаразд? Сьогодні так сонячно і гарно, — додала вона журливо.
— А як на мене, то сьогодні якась особлива спека і пилюка — дихати нічим, — пробурчав Імре Хорват.
— Імре, не будьте бурчуном. Це ознака…
— Старості! — глухо підказав Хорват. — Еге ж, старості. — Він прискорив крок. Териз і Лайош ледве встигали за ним.
— У мене є програма омолодження, — вигукнула Териз уже в спину Хорвату. — Пропоную молодіти гуртом, давайте будемо завжди радіти. Навіть без причин… Імре, почекайте!.. Та куди ж він?! — Жінка повернулася до Лайоша — Образився? Я нічого такого не сказала.
— Хороший спринтер! — похитав головою супутник. — Він зараз повернеться — певно, побіг до екскурсовода. Ач, як ми відстали від усіх. Забалакалися… Ану, давайте доженемо!
І вони поспішили по брукованому спуску за своєю групою, випередивши яку, Імре раптом завернув за ріг старовинної будівлі і зник з очей.
Хорвата довго не було, або це так здалося Териз, яка намагалася не відпускати нового знайомого і на крок. Коли нарешті повернувся і приєднався до групи, він ніби повеселішав.
— І мре, чому ви так раптово покинули нас? Ви образилися?
— Ну що ви, Тери! — заперечив той. — Я хотів дізнатися в екскурсовода, чи далеко до печер. І дорогою вирішив ще раз глянути на цю Лавру.
— Але ж ми всюди побували, — здивувалася Териз.
— А я вирішив подивитися її із своєї «точки». Не люблю робити все «по плану» екскурсовода… У кожної людини є свій погляд на речі, свій інтерес: те, що мене цікавить, іншому — байдуже, одне мене захоплює більше, інше — менше… Через те, що туристів ганяють групами, як отару, я завжди відмовлявся від таких поїздок. Не хотів бути схожим на бідолах, котрі після подорожей привозять додому різне сувенірне сміття і дуже невиразне враження про країну, в якій побували.
— Вам і цього разу не пощастило, Імре? Привезете додому тільки невиразні враження? — зовні весело, а насправді з прихованою тривогою спитала Териз.
— Що ви, Тери, — ласкаво посміхнувся Хорват. — Цього разу враження у мене дуже яскраві і незвичайні, — він галантно вклонився своїй супутниці. — І потім, поїздка ще попереду… А щоб ви не думали, що я — старий порохнявий пеньок, запрошую вас увечері, і Лайоша також, до себе у номер на пару коктейлів та блюз. Ви ж не відмовитесь потанцювати зі мною?
— У такому разі доведеться сьогодні обійтися без шашок! — нагадав Сабо.
— Ну що ж, — замислено, думаючи про щось своє, відповів Хорват. — Без жертв не можна. Сьогодні, виходить, пожертвуємо шашками. — Він тяжко зітхнув. — А ось нарешті і ці печери! — додав квапливо, немов справді дуже зрадів їм.
… Якийсь непоказний дерев'яний вхід. Потім — довгий дерев'яний спуск під таким же дерев'яним дашком. Кудись униз, вглибину… Ні, ще не печери. Знову сонце, подвір'я. На подвір'ї — черга перед дверима. Біля дверей — стіл з листівками. Туристи відразу кинулися до нього —. купувати краєвиди Києва та Лаври.
— Це вже рефлекс, — немов виправдовуючись, жалісно кинув приятелям Лайош Сабо. — Тут я безсилий! — І він теж метнувся до столу.
Та на півдорозі Лайош раптом зупинився і втупився поглядом у довговолосого старого, який стояв серед двору. Чоловік мирно гомонів з якоюсь жінкою. Це, певно, був колишній лаврський чернець, залишений тут на якійсь роботі. Нічого особливого не було ні в його вигляді, ні у поведінці: стояв серед двору спокійно і поважно, раз у раз згідливо киваючи у відповідь своїй співрозмовниці.
Але чому він зацікавив Сабо? Угорець навіть забув про листівки.
Колишній служитель востаннє кивнув жінці і, ні на кого не дивлячись, пройшов у двері печер.
Від цієї хвилини Лайоша Сабо немов підмінили. Навіть коли їх пустили досередини і вся група на чолі з екскурсоводом потекла тонким струмком по вузьких, низьких і напівтемних лабіринтах, затаївши подих, Лайош не вийшов із своєї чудної замисленості. Весь час нишпорив поглядом навколо в надії ще раз побачити ченця і в чомусь переконатися, щось пригадати…