Він відірвався від Териз та Імре — група ковзнула повз нього — і змішався з іншими відвідувачами. Наче й забув, чого прийшов сюди, забув, що треба розглядати черепи у нішах, сухі темно-коричневі руки мумій, наглухо запаяних у засклені ящики, немов консерви. Таємничий блиск їхніх оздоб та ікон уже не притягував його.
Тільки одна думка непокоїла зараз. Дивувала, вражала і тривожила: «Хто він?» Чому таке знайоме обличчя старого? Ці молочно-білі, наче воскові, очі, цей строгий, рівний ніс. Звідки він, Лайош, його знає?
Підштовхуваний чужими плечима і ліктями, угорець потроху просувався вперед і все видивлявся, видивлявся…
Де він усе-таки бачив його раніше? Щось дуже далеке і тяжке нагадалр це спокійне обличчя колишнього ченця. І саме ця невідповідність між сумирним виглядом старого і якимсь невиразним, але явно неприємним спогадом так схвилювала, зачепила душу Лайоша Сабо…. Ні, ні, не привиділося, не марення… Але звідки він його знає? Де могли зустрічатися? В Угорщині? У Радянському Союзі?.. Останній раз він, Сабо, був у цій країні наприкінці війни, і то не тут, у Києві, а на Закарпатті. Стій!.. Але які невиразні у нього думки, як швидко шугають вони, не даючи зосередитися на якійсь одній! Дивна зустріч чекала його сьогодні у цій Лаврі з її монастирськими печерами, темними переходами і тихими служителями — колишніми ченцями. Монастир, ченці, Закарпаття… І раптом Лайошу немов проясніло у цьому напівтемному підземеллі. Він спробував у думці омолодити обличчя старого і мало не скрикнув від несподіваного відкриття.
Коли екскурсовод, йдучи десь попереду, оголосив: «Це — трапезна», — угорець уже все-все пригадав.
… Це сталося наприкінці війни, точніше — восени сорок четвертого року. Він, Лайош Сабо, працював перекладачем при штабі однієї з радянських частин, що визволяла Закарпаття, де жило багато угорців. Тоді він мав звання лейтенанта… До речі, це було якраз у тих краях, де проходить їхній туристський маршрут, неподалік Ужгорода.
У невеличкому, огорнутому садами містечку на берегах Латориці й у всій долині цієї маленької, звивистої і бурхливої річки населення було строкате, як полонина влітку. Крім українців та угорців, жили тут румуни і болгари, німці і євреї, а трохи далі — чехи та словаки… Лайош добре пам'ятає, скільки клопоту завдавала командуванню ця строкатість населення. Адже люди довго перебували під гнітом і чеських панів, і угорських фашистів, і націоналістів-волошинців та нацистів Гітлера, котрі сіяли міжнаціональну ворожнечу. Не була осторонь цієї чорної справи і релігія. Бастіонами мракобісся то тут, то там по Закарпаттю височіли церкви та монастирі. Під містечком, до якого ввійшла частина Лайоша, теж бовванів такий монастир.
Перед приходом радянських військ з монастиря зникли декотрі ченці. Ті, які під час окупації найбільше сприяли зміцненню фашистського режиму на Закарпатті. Немов швидка вода Латориці знесла їх.
Але цей чернець?.. Ні, він не зник. Чому ж він так вкарбувався у пам'ять?
Сабо механічно перебирав ногами, повільно пробиваючись вперед у людському потоці.
Ах, так! Адже саме він, цей чернець, переховував у своїй келії зброю, чекаючи повернення німців, він — саме він! — ховав у підвалі монастиря офіцера СС, який не встиг утекти. І сам залишився з ним, сподіваючись заслужити вдячність німецького командування. Пригадується, свого часу його мали судити і розстріляти. Чому ж не розстріляли?!
Лайош гарячково пригадував — йому зараз потрібно було згадати все, вкрай необхідно! Але навіщо це йому?
Он уже мріє вдалині білясте світло — кінець лабіринтів, вихід з печер, — а він іще не все пригадав. Зараз вийде, і йому перешкодять пригадувати. Швидше, швидше!.. Здається, його звали «брат Симеон», так: Симеон! Як добре все відновлюється в пам'яті… Але чому він живий? Чому його не розстріляли? Адже він — воєнний злочинець!
Угорець зупинився.
— Товаришу, проходьте. Ви заважаєте, — долетів до нього жіночий голос, і затим Лайош Сабо відчув легенький поштовх у спину.
Повернутися і розшукати ченця не можна — потік відвідувачів рухається в одному напрямі, назад ходу немає.
Лайош відступився убік, наскільки дозволяв вузький коридор, і пропустив нетерплячу жінку. Раптом в отворі, розділеному перегородкою, він побачив галереї, що робили коло і поверталися знову до входу з вузькими кам'яними приступками.
Переступити через бар'єрчик і піти у нове коло по печерах? Не можна. Його почнуть розшукувати. Група напевне вже зібралася нагорі, екскурсовод буде сердитися. Та нехай!.. До дідька цю дисципліну! Чернець — важливіше.