Колись у Києві він не зовсім розумів свою Таню… А тепер, серед лісової тиші, пам'ять збирала уривки з їхніх розмов. Тепер його охоплювали сумніви, чи був справедливий до неї, чи розумів усю складність її характеру, чи допоміг їй хоч один раз розслабитися, відпочити від самої себе? «Еге ж, — думалося йому, — невесело живеться цій дівчині у своїй красивій оболонці…» З нею було і легко, і весело, і водночас дуже важко!
Згадалося, як привів її уперше до себе додому.
Бабуся почала мовчки роздивлятися дівчину: таку вже незлобиву звичку має старенька — усіх розглядати.
Таня тихо підвелася із стільця і, не попрощавшись, вийшла з квартири.
Павло в цей час у другій кімнаті шукав свої дитячі малюнки, щоб показати їй. Коли повернувся, Тані уже не було, а бабуся, зітхаючи, журно похитувала головою.
Таня ж більше ніколи, ні під яким приводом не погоджувалася переступити поріг його дому…
— Це — слід, Онищенко, — почув Павло слова сержанта, який, нахилившись, висвічував ліхтариком ямки на спушеній землі «каесес». — Чи не людська нога ступала?
Павло нічого не відповів. Ямки на смузі були не схожі на сліди від людських ніг.
— Корова, — сказав Павло перше, що спало йому на думку. — Зараз і господиня за нею прибіжить.
— Схоже на ратиці… — погодився сержант. — Але тут, Онищенко, не корова забігла, — строго закінчив він, відчувши в словах солдата іронію.
«Не корова так не корова, — подумав Павло, та вголос цього не сказав. — Мене зараз не обходять проблеми тваринництва».
— Відбитки роздвоєних копит глибокі. За розміром — менші від коров'ячих, — повчав далі сержант.
— Теля?
— Дикий кабан пройшов, Онищенко… Сітку не зачепив, отже, сигналу на заставі не було.
— Як же міг пройти, не зачепивши сітки? — зітхнув Павло. Епізоди недавнього життя у Києві все ще малювалися йому, тож говорив із старшим наряду, як кажуть, для годиться.
— Він назад повернув… Ти що — сліпий? — розсердився зрештою сержант. — Он, поряд, другий ланцюжок слідів, у зворотному напрямі. — І Пименов освітив ліхтариком цілий квадрат «каесес».
Сержант теж не дуже полюбляв млявого і безпомічного, незважаючи на високий зріст і фізичну силу, новачка. Почувши, що в наряд з ним іде Онищенко, Пименов поморщився.
— Кому, як не вам, Пименов, виводити в життя молодого солдата. Пора вже йому служити на повну котушку. — сказав замполіт Арутюнов, від якого не сховалася мимовільна гримаса сержанта. — Від того, як пройде перша ніч на кордоні, часто залежить уся майбутня служба людини.
Певно, саме ці слова замполіта згадував сержант, раз у раз зупиняючись і прислухаючись до подиху літньої ночі. І хоч його натреноване вухо не помічало навколо нічого тривожного, — тіні від дерев, що падали на контрольно-слідову смугу, і шлях повз неї були спокійні і знайомі, як риси власного обличчя, — він не тільки сам виявляв насторожену пильність, але намагався викликати таке ж почуття у підлеглого.
А підлеглому і без того було тривожно на душі. І не темна ніч на краю своєї землі, не стіна густої, цупкої і високої, схожої на комиш, таємничої трави, не чорні намети дерев, під якими могла таїтися небезпека, наповнювали його тривогою.
Лякало інше. Те, що творилося в ньому самому.
Ще тільки перші дні, а він уже підраховує, коли закінчаться оті сімсот тридцять, котрі має пробути тут.
До цієї ночі Павло сподівався, що, коли почнеться справжня служба — дозори, патрулювання, гонитва за порушниками кордону, — він з головою порине у нові турботи і все інше забудеться.
А от, виявляється, його туга за Танею, за колишнім життям не зникає навіть у дозорі, заважаючи зосередитися, — до всього йому байдуже.
Особливо дошкуляє думка, що він, Павло Онищенко, не дуже й потрібен у цьому прикордонному напівугорському селі, що тут і без нього могли б обійтися. Вчора уважно слухав лекцію замполіта Арутюнова про дружбу соціалістичних країн, про хороших угорських хлопців, які чатують по той бік кордону, про мирну політику Радянського уряду і потепління міжнародного клімату. Та й солдати, які закінчували службу, розповідали, що на заставі давно немає серйозних порушень кордону. Хіба що заблукає якийсь п'яничка з чужого села, або спробує кум гайнути до куми на угорському боці, чи яка-небудь знахабніла спекулянтка пробиратиметься до сусідів за знаменитою ковбасою-салямі… Нащо ж його тут тримати?
Сам Павло не зміг би до ладу пояснити, чому так нелегко почалася його служба, що з ним діється. А от сержант Пименов, який встигав стежити не тільки за обстановкою на кордоні, але й за своїм товаришем, уже зрозумів його біду: в молодого солдата іще не з'явилося почуття відповідальності, не народилося того високого, надихаючого настрою душі, який виникає при думці, що за твоєю спиною Батьківщина і тобі довірено її спокій. Це почуття, властиве усім воїнам Радянської Армії, особливо загострене у прикордонників.