Якась чорна маса зірвалася з дерева і, мало не торкнувшись голови Онищенка, важко пролетіла над ним у темряву. Павло злякано відсахнувся, ледве не натиснувши на спусковий гачок автомата.
— Фазан, — тихо промовив Пименов. — Тебе ж інструктували… Розвелося їх — сила-силенна. Як у заповіднику… Тут іще собак повно, — додав. — Диких… Як закінчилася війна і встановилися кордони, у лісах та перелісках по берегах річок багато собачні блукало. Тут, поряд Тиси, і Латориця протікає, за кілька кілометрів. Якраз на стику кордонів і розходяться: Тиса в Угорщину біжить, Латориця — у Чехословаччину… Так ці бездомні собаки застряли між двома кордонами, потроху здичавіли, розплодилися — це вже не перше покоління. Дичину полюють, ховрахів, мишкують… А неподалік звалище є м'ясокомбінату. Ночами там гризуться. Сядеш у секрет, а собацюра як почне на тебе з кущів брехати — біда…
— Біда, — погодився Павло, думаючи своє: «Тільки примхливій долі знадобилося загнати мене на два роки у цей заповідник з неполоханими птахами, нетоптаними травами і здичавілими собаками…» І він раптом розсміявся.
Сміх серед нічної тиші, в дорозі, так здивував і сержанта, і самого Павла, що обоє зупинилися і подивилися один на одного.
— Ти чого?! — отямившись, буркнув Пименов. Він навіть хотів гримнути: «Знайшов місце і час реготати!» — але, глянувши на освітлене місяцем, зачудоване обличчя Онищенка, чомусь згадав свій перший вихід на кордон, перше нічне чергування і раптом відзначив, що у цього вайлуватого солдата симпатичне обличчя.
— Отак уже краще, — додав примирливо. — А то все киснеш…
Сержант перевів погляд на наручний годинник із світлим циферблатом — за місцевим часом була перша година ночі, і вони рушили далі дорогою, прокладеною повз контрольно-слідову смугу: сержант Пименов — попереду, рядовий Онищенко — за ним; кожний із своїми думками, надіями і тривогами…
У близькому селі годинники відбили першу годину ночі, на заставі — за московським часом стрілка стала на цифру «2».
Було тихо… Навколо нібито не відбулося ніяких катастроф… Але так тільки здавалося…
2
Група угорських туристів складалася з сімнадцяти осіб. Поки для них готували номери, туристи вечеряли в ресторані на першому поверсі.
У ряді, відведеному для іноземних гостей, було малолюдно. За третім столиком од вхідних дверей сидів ошатно зодягнений літній чоловік з нахмуреним, наче змученим, обличчям. Він нічого не їв.
За цим же столиком жінка з туристської групи знехотя колупала виделкою смажену картоплю, без апетиту ковтала її, запиваючи мінеральною водою, і весь час розглядала порожній столик навпроти.
— Як добре, що немає цієї оглушливої музики, — сказала вона сусідові. — І не дуже яскраве світло.
Чоловік нічого не відповів.
— Що з вами, Імре? — спитала жінка. — Й досі болять зуби?
— Нестерпно, — нарешті процідив похмурий угорець. — Я, мабуть, піду нагору. Пробачте, Териз, мене зараз усе дратує.
Він підвівся, шумно відсунувши крісло, і підійшов до перекладача. Щось тихо сказав йому, взяв ключ від номера. Потім вийшов у хол.
Наступного ранку о дев'ятій годині група мала вирушати на Київ.
— Яке неподобство! Тільки одинадцята година… Невже ти не міг поговорити з цією коридорною, зрештою, тицьнути їй що-небудь. Нехай би дала посидіти хоч годинку. Увесь вечір зіпсувала. Що за порядки у цих готелях!..
Високий хлопець в шовковій тенісці, піджаці наопашки та модних смугастих штанях, до якого обурено апелювала дівчина, знизав плечима.
— Давай проведу тебе. Де живе твоя подруга?.. Звичайно, прикро, але що вдієш…
Вони пройшли до моста через Уж. Ріка тьмяніла лисинами підсохлих після короткого дощу перекатів і виблискувала проти місяця озерцями води. За мостом у густій темряві засинало стародавнє місто.
Це було в Ужгороді тієї самої ночі, коли рядовий Павло Онищенко вперше виступив на охорону державного кордону.
— Дивна річка, — сказав хлопець. — Сухо — курка перейде вбрід, а випаде дощ у горах — несе тонни замуленої води… Мабуть, на ранок розіллється. Тут невеличкий дощик пройшов, а в горах, може, й добрячий.