Дівчина нічого не відповіла. Зупинилася.
— «Вони були вдвох, і їм хотілося плакати», — сумно промовила.
Хлопець не відразу зрозумів свою супутницю, адже щойно йшлося про норовистий характер ріки.
— Ні, я не піду! — раптом притупнула дівчина ногою. — Принципово не піду! Я не звикла, щоб зі мною так поводилися, — викинули, мов цуценя! Я не звикла, еге ж, мсьє! — повторила з викликом.
Асфальт був свіжий після дощу, він, здавалося, парував у теплому світлі ліхтарів і віддзеркалював усе, що відбувалося на мосту: і швидкі фари запізнілого автомобіля, і каблуки лакованих босоніжок, і самі ліхтарі.
— У мене репетиція тільки об одинадцятій ранку, — засмученим голосом сказав хлопець, — і я встиг би виспатися. Може, іще кудись підемо, якщо так сталося? Мені не хочеться у перший вечір так по-дурному розійтися.
— Ні. — Дівчина вперто не йшла з місця. Вона стояла на вузькій пішохідній доріжці, притиснувшись спиною до масивної огорожі мосту. Автомобіль, що минав її, кілька разів поморгав світлом і ніби заплів золотом її розвіяну, непокірну зачіску. — Я так не піду, — говорила вона. — Повинні були рахуватися із моєю гідністю. Ми нічого поганого не робили… Яка гидота — підозрювати всіх людей!
— Що поробиш, головою стінки не проб'єш. У готелях свої порядки — об одинадцятій гостей випроваджують.
— Але ж ми нічого поганого не робили! — мало не плачучи, повторила дівчина. — Знаєш, що я придумала? — нараз скрикнула вона. — Де твоє вікно?.. Я з чистого принципу зараз повернуся в номер.
— Ти що, Таню?! Не будь божевільною! Я не можу себе компрометувати. Якщо устругнеш що-небудь, я потраплю у дурне становище перед адміністрацією готелю і Держконцерту. Завтра увечері початок гастролей.
— А ти, виходить, боягуз. Приємно довідатися!.. Талику — любий друг… Оце познайомилися! Що ж, коли не хочеш, коли і ти про мене такої думки, як коридорна, я можу піти…
— Ти прийдеш на концерт?
— Можливо… А втім, ні… Ти знаєш, я все-таки повернуся в готель. Я не можу інакше. Це була образа, і я повинна взяти реванш. Де твоє вікно?
— Охолонь… Дай зміркувати… На третьому поверсі, здається, шосте зліва… Так, так…
Вони повернулися до готелю і зайшли за ріг. Ця стінка не освітлювалася з вулиці.
— Пожежна драбинка високо, — сказала Таня. Вона швидко зміряла очима відстань. — А що то за труба проходить па стіні?
Хлопець розсміявся.
— Таких випадків у моєму житті ще не було. Ти — відчайдушне дівча, — говорив Віталій. — Але, якщо хочеш, спробуй. Буде про що згадати. Тебе на трубу підсадити?.. Ні?.. Як знаєш. Я чекаю в номері. Світла не запалю… А може, все-таки не варто, Таню? Га? Подумай. Я — серйозно.
— Давай. Іди і чекай. Я теж не жартую.
Перед тим як звернути за ріг будинку, він іще раз оглянувся і засміявся. Потім зник.
«Добре, що я у штанях», — подумала Таня.
Постоявши хвилин п'ять, щоб Віталій встиг дійти до свого номера, Таня підстрибнула, обхопила руками холодну трубу і видерлася на неї…
У номер туриста постукали. Це був перекладач.
— Дозвольте, товаришу Хорват. Я привів вам зубного лікаря.
І перекладач пропустив уперед повну біляву жінку у білому халаті.
— Ах, зубного!.. Так, так, дуже вдячний. — Імре болісно поморщився.
— Спробую чимось допомогти, — сказала жінка. Перекладач схвально закивав головою.
— Звичайно! Треба ж якось врятувати вас від болю, — звернувся він до Імре Хорвата. — Адже з самого ранку мучитесь… А вам належить відпочити. — Він повернувся до жінки в халаті: — Завтра нас чекає тривалий переїзд автобусом.
Хорват розв'язав шарф, яким була закутана шия.
— Добре, що немає флюсу, — підбадьорливо сказала лікар.
Хворий зсунув два крісла, підсунув ближче лампу і важко опустився в одне з них.
— Ну що ж, подивіться, але зуб цей запломбовано, і я не хотів би, щоб в дорозі його колупали. У мене є свій лікар, і, повернувшись, я серйозно візьмуся за цю справу… Але тільки вдома… Чи не змогли б ви дати мені зараз просто щось заспокійливе?
Оглянувши зуби Хорвата, лікар сказала:
— Зовні нічого не видно… Можу запропонувати вам простий, але дійовий засіб — анальгін. Прийміть таблетку на ніч. Візьміть ще й снотворне… Зуб закритий. А я не чародій. Одне слово, це найрадикальніше в даній ситуації.
— Еге ж, не повезло вам, Імре, — співчутливо сказав перекладач. — Я зараз принесу снотворне. Є у мене і ноксирон, і еуноктин — на вибір. Сам погано сплю. Дуже стомлююсь у дорозі.
— Буду вдячний.
Коли лікар і перекладач вийшли, Імре Хорват замкнув двері на ключ, замислено подивився на годинник і почав чекати ліків.