Очевидно, перекладача затримали інші туристи, і він приніс таблетки тільки через годину — о пів на одинадцяту.
Хорват подякував ще раз і попросив переказати Лайошу Сабо, що у шашки він сьогодні не гратиме, бо негайно ляже спати…
… Вікно було темним, таємничим: адже Віталій не вмикав світла. Учепившись за підвіконня, Таня підтяглася на руках і стрибнула у темряву кімнати.
— Талику, це я, — весело сказала вона, їй ніхто не відповів.
«Невже не дійшов? — подумала дівчина. — А може, це й не його номер?» — її немов холодною водою обдало.
Приплив сміливості вже минув, їй здавалося неможливим знову стати на карниз і піти по вузькій трубі, якою вона потрапила у кімнату.
Що ж робити?
Уже не рада була своїй безглуздій витівці.
У кімнаті панувала тиша. Ні подиху! Очевидно, в ній нікого не було. Таня вирішила вийти через двері — номер Віталія, певно, десь поблизу. Якщо ж зіткнеться з коридорною, то скаже, що забула у номері якусь річ. У крайньому разі, повернеться і рушить униз до виходу з готелю.
Вона підійшла до дверей. Двері були замкнені.
Щоб не блукати у темряві, ввімкнула світло.
Кімната і справді виявилася порожньою. У кутку стояв акуратний імпортний чемодан з м'якої кофейного кольору шкіри.
«А якщо зараз повернеться господар?!» — з жахом подумала дівчина.
Ключа ніде не було. Вона погасила світло і знову підійшла до вікна.
«Треба йти, — квапила думка, — дивись, що-небудь запідозрять, коли застануть».
Таня лягла на підвіконня, потім підвелася, тримаючись за лутку і тремтячою, непевною ногою шукаючи карниз: тільки б не посковзнутися! Вона втратила орієнтацію і не знала, в який бік рухатися. В голові гуло, як у порожній діжі. Вона ні про що не думала тепер, тільки про одне: благополучно спуститися.
Зрештою вона зробила помилку — глянула вниз. Земля здалася недосяжно далекою і невмолимо грізною. Дівчина уявила — ніби вже й відчула, як її ребра болять від удару об цю жахливо тверду землю.
Страх, відомо, поганий помічник. Обмацуючи кожний кам'яний горбик спиною, Таня почала посуватися уздовж стіни, та враз завмерла, вчепившись витягнутою рукою у раму дальшого вікна, не маючи сили поворухнутися. Уже готова була влізти у будь-яке вікно і покаятися, попросити допомоги.
В цей час її помітили знизу. Якийсь старий, ідучи подвір'ям, зупинився, придивився і раптом загорлав так, що водій продуктового фургона біля підсобки ресторану вискочив з кабіни. А з відчинених вікон готелю повистромлялися цікаві, завертіли головами на всі боки, ще не знаючи, куди дивитися. Старий відразу спрямував їхню увагу.
— Ти що там робиш? Чого лазиш?! — кричав він, потішаючи публіку. — Я зараз міліцію покличу.
Таня розгубилася, не знаючи, що відповісти, і крикнула перше, що спало на думку, не відчуваючи безглуздості своїх слів:
— Я у триста сьомий іду…
Згори, певно, з четвертого поверху, — вона не бачила, бо боялася поворухнутися, — долетів чийсь регіт. Від образи і напруження кров ударила їй в обличчя.
З вікна, за раму якого вона трималася, висунулося злякане, навіть у присмерку бліде обличчя Віталія.
— Давай сюди, дурна, — прошипів він.
— Я не можу.
— Злодійка! — не вгамовувався старий внизу.
— Я не злодійка! — не стрималася Таня. У неї зірвався голос, і вона заплакала відкрито, гучно, розуміючи, що має зараз вкрай жалюгідний вигляд.
Віталій відірвав її подерев'янілу руку від рами і втяг дівчину по стіні у свій номер, у двері якого вже тарабанили черговий адміністратор готелю разом з коридорною.
Стався величезний скандал.
… Хвилин через десять унизу, в холі, міліціонер розпитував свідків.
Молоденька коридорна плакала. Вона недавно тут працювала — і відразу такий випадок.
— Я сказала їй, щоб залишила готель, що вже пізно. І вона пішла. Звідки я могла знати, що вернеться через вікно….
Віталій стояв скуйовджений, розгублений, з виразом благання на обличчі.
— Я не хотів… Я не думав, що вона це зробить… У мене завтра концерт. Я тут на гастролях з Держконцертом… Я, чесне слово, не знав… Дуже прошу, не повідомляйте дирекції!
— Ви давно знайомі? — спитав міліціонер Віталія. Таня, яка вже опам'яталася, попередила відповідь:
— Це мій друг дитинства. Ми тут випадково зустрілися. Ми хотіли посидіти, замовили вечерю у номер… Хіба не можна?! І раптом мені наказали вийти. Наказали, розумієте? Я не звикла, щоб мене виганяли… Я просто з принципу хотіла повернутися! — Дівчина квапилася, захлиналася словами, накручуючи на палець пожмакану, збруднену фарбою від очей хустинку. — З принципу!.. Мене все одно не пустили б. І тоді я вирішила пройти іншим шляхом. Я за годину все одно пішла б звідси…