І знову думка поверталася до ченця. Немов намагнічена стрілка компаса, — завжди на північ.
Підполковник підвівся, пройшов повз молодят, які вже знайшли спільну мову і мирно цілувалися, не помічаючи нікого і нічого навколо, і звернув алеєю до густих дерев, приваблюваний їхнім вільним шелестом.
Думати більше ні про що не хотілося. Голова була важкою від турбот, і це заважало втішатися зеленим життям ночі… Адже у заплутаній справі Іллеш, незважаючи на оптимізм Бублейникова і Тура, поки що більше запитань, аніж відповідей.
«Справа прояснювалася, — з іронією згадав Коваль рядок з Наталчиного «детективу». — Стало ясно, що дуже…»
VI. Після 16 липня
1
Всі, хто займався розслідуванням убивства родини Іллеш, зустрічалися не тільки на оперативних нарадах — повсякчас обмінювалися думками, ділилися новинами. Та, коли треба було знайти кардинальне рішення, збиралася уся оперативно-слідча група на чолі з Іваном Панасовичем Туром та підполковником Ковалем.
Прокурор Стрілець таки поїхав у відпустку, начальник міліції майор Романюк був по горло заклопотаний, — біда біду тягне: у самому центрі містечка пограбували квартиру, — і самоусунувся від справи Іллеш, повністю віддавши для неї свого начальника карного розшуку.
У процесі розшуків нові знахідки, дані, докази, які надходили щоразу, змінювали ту чи іншу усталену думку, заперечували якусь версію, створювали іншу. Існування протилежних думок, поглядів, незгод, особливо на початку роботи, було
Природним і законним, як при всяких творчих пошуках. Але тільки доти, поки нарешті одна з версій не ставала єдино вірною і доказовою для всіх, доки розшукуваного не було встановлено і знайдено.
Тоді припинялися дискусії, вщухали пристрасті і, як на морі після шторму, наставав штиль. Тим більше що, виконавши завдання, оперативно-слідча група автоматично розпадалася.
А поки що…
На цій нараді, яка відбулася майже через два тижні після 16 липня, списи схрестилися навколо версії: «Убивці Кравців і Самсонов».
Досі все було ясним і зрозумілим. І навіть те, що обоє запідозрені в один голос, майже однаковими словами, повторювали свої показання, що, мовляв, надумали, зібралися, пішли, але не пограбували, не вбивали, свідчило, на думку Тура і Бублейникова, проти них.
— Легенда! Дурниці! — з легким відтінком зневаги у голосі говорив на нараді про відповіді Кравціва і Самсонова майор Бублейников. — Тут не може бути двох думок. І вся ота їхня нісенітниця, що боялися бути помилково притягненими до відповідальності, дірки з бублика не варта. До чого тільки не додумуються, щоб вийти сухими з води!
Нарада відбувалася у, так би мовити, вузькому, керівному складі: Тур, Коваль, Бублейников і Вегер — люди, які тримали в своїх руках усі нитки справи Іллеш і які могли між собою бути відвертими до кінця і прийти до єдиного рішення.
Але тепер усе збаламутив Коваль.
— А знаєте, я міг би зрозуміти їх. Кравціва і Самсонова, — сказав він. — І мені не здаються неправдоподібними їхні пояснення. Особливо коли взяти до уваги сумний досвід Кравціва. Хіба не знаєте, Семене Андрійовичу, як траплялося свого часу. Було таке, що й садовили, не розбираючись, мовляв, у камері заговорять, признаються, що тюрма все вивезе… Тепер уже, слава богу, не можна грунтуватися тільки на побічних доказах і добиватися сумнівних визнань, від яких обвинувачені потім легко відмовляються на суді. От у Кравціва і могло виникнути побоювання щодо нашої об'єктивності…
Майор Бублейников знав, що слідчий Тур, який репрезентував прокуратуру, — людина молода, рішуча, поділяє його погляди, і це давало йому можливість обстоювати їх.
— То що ж, по-вашому, Дмитре Івановичу, Кравців сидів не за свої злочини, а через помилки міліції і слідства? — спитав, іронічно посміхаючись.
— Гм, — підполковник допитливо подивився на Бублейникова. — Відома річ, усяке бувало в роботі. І якщо не Кравців напоровся на колишні наші методи, то, скажімо, хтось інший. А такі речі, звичайно, широкий розголос мають. Чиясь помилка кидає тінь на всіх нас.
— Дмитре Івановичу, адже й Іван Панасович вважає, що…
Тур, який за допомогою майора Бублейникова вже почав офіційне слідство по Кравціву і Самсонову, несподівано підтримав підполковника:
— Ну, за нашою міліцією інший раз і справді золоті верби ростуть, Семене Андрійовичу, — сказав, твердо поклавши долоню на ляду стола. — Тут не захищайте!.. — Коваль у думці покепкував із себе: «Дав Турові карти в руки — адже працівники прокуратури ніколи не пропустять нагоди покритикувати міліцію!» — Але, знаєте, Дмитре Івановичу, — повернувся слідчий до Коваля, — Самсонов, оцей самий Клоун, учора на допиті сказав, що на подвір'ї вони із Кравцівим розійшлися, і тепер він не певен, можливо, Кравців і заходив у хату.