Цей тупий погляд був облудним — господар його нібито не днвився, а насправді бачив усе навколо до останнього ґудзика і найменшої щілинки.
Мовчанка тяглася майже хвилину.
«Нащо йому приховувати свій приїзд, коли нічого поганого не зробив? Які в нього для цього мотиви?» — міркував підполковник Коваль, уважно вивчаючи ченця, як фортецю перед атакою: темний обвислий піджак, лупа на комірі, м'яке, не густе сиве волосся торкається плечей, тонкий нервовий ніс сіро-глиняного кольору, мішки під очима, і погляд…
— Чого ви темните, громадянине Гострюк? — мало не підскочив на стільці Бублейников, не витримавши мовчанки і не помічаючи, як поморщився Коваль. Підполковник не терпів нервозності і поспіху під час дізнання і вважав, що хвилювання слідчого, особливо якщо воно помітне, завжди на руку злочинцеві. — Чого темните? Відгул на роботі в кінці червня брали? Брали! Вас тут у ці дні бачили? Бачили! Навіщо ж ці вихиляси?!
— Відгул на роботі брав. Ваша правда. Їздив додому, в Івано-Франківськ. А сюди чого б я їхав? — питав колишній чернець чи то себе, чи ніжку стільця, так і не підвівши погляду на майора.
«Ох, не з того кінця береться! Лобом цей мур не проб'єш! — досадував Коваль. — Адже знає, що Гострюк — міцний горіх». Після визволення Закарпаття ченця мали судити за допомогу мадярським хортистам і німецько-фашистським окупантам, але він утік. Пізніше опинився у Києві, де жив мирно, нібито повністю порвавши з минулим. Його заарештували, судили, та за відсутністю свідків, частина з яких виїхала за кордон, інші померли, суд обмежився умовним покаранням.
У Бублейникова був свій метод допиту. Він не давав підозрюваному опам'ятатися, кричав, залякував, ловив на слові й часом досягав свого — звичайно, у тому випадку, коли в людини була слабка нервова система.
Під час такого допиту з-за дверей кабінету майора, перекриваючи один одного, долітали два голоси, точніше, два крики, схожі на ридання: один — дізнавача, другий — підозрюваного, один — несамовито викривальний, другий — відчайдушно виправдувальний.
Опинившись з часом у солідному, тихому кабінеті управління, де шелестіли папери та вряди-годи лунали телефонні дзвінки, Бублейников сам уже не допитував. Та варто було йому «спуститися» у якийсь районний чи міський відділ міліції, як він відразу застосовував свій «метод».
Коваль не терпів такого базару. Тим більше що колишній чернець був не з тих, кого можна взяти «на голос». Із Семеном Гострюком, на думку підполковника, годилося розмовляти обережно, немов обмацуючи виступи скелі під час підйому. Згадуючи наче випадково потрібні факти, уточнюючи деталі, ставлячи, здавалося б, побіжні запитання, треба було примусити «брата Симеона» нервувати, а самому залишатися спокійним і невблаганним суддею його слів та поведінки. Нарешті, двома-трьома вдалими штрихами закінчити допит, давши підозрюваному можливість признатися самому, добровільно. Коваль не любив «кривавих операцій» і в цьому був схожий на талановитого хірурга, який уміє «оперувати» і лікувати без ножа.
«Нехай навіть не сьогодні розкаже правду, — міркував у таких випадках підполковник, — нехай ще помізкує і покається при наступному допиті».
Але як важко працювати з таким, як майор! Чесний і рішучий, він, не замислюючись, грудьми захистить людину від бандита, та коли справа доходить до тонкої розмови… Не треба бути психологом, щоб зрозуміти: до різних людей і підхід має бути різний. Одна справа — Клоун чи Довгий, інша — «брат Симеон»… Втім, і до Самсонова та Кравціва однаково підходити не можна… А Семен Андрійович ніяк не звільниться від своїх застарілих звичок і поглядів.
Треба було виправляти становище. Та так, щоб Гострюк не помітив їхніх з майором суперечностей. Уже понад годину б'ються вони з цим «братом Симеоном», а з місця практично не зрушили: колишній чернець категорично заперечує свій приїзд.
Бублейников тим часом дивувався, чому підполковник не хоче відразу ж викликати свідків: старожила Ховаша і касира з вокзалу Надію Павлівну, які сидять у сусідній кімнаті, готові дати свідчення.
А Коваль не поспішає. Йому важливіше з'ясувати інше…
— Одну хвилиночку, Семене Андрійовичу. — Помітивши, що майор от-от готовий вибухнути і «наламати дров», перериває підполковник чергову грізну тираду Бублейникова — Давайте займемося іншим питанням.
Якби не присутність підполковника, майор давно «вибухнув би», а так йому нічого не залишається, як ще раз проколоти олівцем нещасний аркушик, уже й так схожий на перфокарту.
Коваль зробив паузу, даючи бублейниковській атмосфері охолонути, і дуже просто спитав Гострюка: