— Ви знаєте вдову Іллеш? — Дієслово він нарочито поставив не у минулому часі.
Проте чернець на це ніяк не зреагував.
— Яку вдову? — теж на диво спокійно перепитав він.
— Іллеш. Колишню дружину Карла Локкера?
Гострюк наморщив лоба, немов намагався згадати, про кого йдеться, хто такий отой Карл Локкер і хто його дружина. Зрештою, ця важка розумова процедура закінчилася мовчанкою.
— Ви жили тут під час окупації?
Колишній чернець зітхнув.
— У монастирі, — підказав Вегер.
Коли допитував Бублейников, капітан не знаходив щілинки, щоб взяти участь у розмові. Та це було і не дуже безпечно — майор міг дозволити перебити себе тільки Ковалю.
— Ну, жив.
Гострюк так пильно поглянув на Вегера, що той подумав, чи не знав цей чернець його перед війною? Втім, тоді Василь Вегер був підлітком і не міг привернути увагу такої поважної людини, як «брат Симеон»,
— Ви дружили з Карлом Локкером? — спитав підполковник.
Гострюк промовчав.
— Принаймні добре знали такого?
— Його тут усі знали.
— Але ж ви не просто знали, ви — товаришували, — уже не питав, а стверджував Коваль.
— Усі люди — брати, учить господь.
— Найріднішими братами у вас, здається, були саме такі, як Локкер. Ви співробітничали із салашистами, з німецькими окупантами. Так?
— До мирських справ намагався не втручатися.
— А чого ж тоді втекли із Закарпаття у листопаді сорок четвертого року? Як тільки прийшли радянські війська. Чого вас судили?
— Судили, але випустили. Провину не доведено.
— Певні, що її не можна довести?
Гострюк на це риторичне запитання підполковника не відповів. Коваль бачив, як він напружився, як налилися кров'ю його воскові очі. Дмитру Івановичу подумалося, що коли б «брат Симеон» володів мистецтвом телекінеза, то бідолашний стілець під його поглядом розпався б.
Підполковник мовби ненароком підсунув до себе цей стілець і сів на нього.
— Виходить не дуже втішна картина. Ви — людина, яку умовно залишили на волі, і зараз говорите неправду. Чому боїтесь підтвердити свій приїзд двадцять шостого червня?
— Щодо минулого, то це ж давнина… Під час війни був молодий, помилявся, наробив дурниць, а зараз живу смиренно, нікого не скривдив. Які до мене претензії?.. А за минулі гріхи я ще й на божому суді відповідь дам.
— Справді, це було давно, — погодився Коваль. — І не минуле головне у нашій розмові, я просто нагадав вам, громадянине Гострюк, дещо… Щоб не удавали із себе невинного, ображеного і скривдженого… Двадцять шостого червня ви тут були! Це встановлено. Зараз запросимо людей, які бачили вас.
Коваль кивнув на двері, і капітан Вегер, відклавши ручку, підвівся з-за столу.
Але колишній чернець випередив його — несподівано підхопився, загородив двері і, примружившись, погордливо сказав:
— Не треба свідків. Я приїздив сюди двадцять шостого.
— Не треба, то й не треба, — з удаваною байдужістю погодився Коваль і навіть повернувся до вікна, якусь секунду розглядаючи сліпуче небо, вулицю, уже добре йому знайому: пошта, телеграф, крамниці, їдальня, сірі від пороху акації, липи… — А чого ви сюди приїздили? В яких справах? До кого?
— А що з того, що приїздив? Що з того? — намагався уникнути прямої відповіді Гострюк. — Жив колись тут. Замолоду. В особистих справах.
Бублейникова ця відповідь мало не підняла із стільця — так, якби під ним вибухнула бомба.
А Коваль зрозумів, що «брат Симеон» уже втратив свою точку опори. Колишній чернець губився у здогадках, не знаючи, чого його сюди привезли і допитують: щось стало відомо про двадцять шосте червня чи виявилися його злочини?
Підполковник знав, що не можна дозволити підозрюваному знайти нову точку опори, треба розвивати цілеспрямований наступ, підійшов до сейфа і навмисне повільно відімкнув його. «Брат Симеон» скоса стежив за ним.
— Я хотів би, щоб ви упізнали одну дрібничку. Ви повинні її знати.
На широкій долоні Дмитра Івановича лежав перстень, знайдений у домі Каталін Іллеш після вбивства.
Колишній чернець довго дивився на долоню підполковника, на перстень, і з виразу його обличчя не можна було зрозуміти, що саме він відчуває.
— Можете не поспішати, подумайте, — сказав Коваль. — Адже це було давно.
Запала напружена тиша.
«Можете не поспішати!» Коли треба підганяти, не давати опам'ятатися, щоб не встиг придумати якусь відповідь!» — Бублейников дірявив папірці, і тріск паперу був єдиним звуком, що порушував тишу.