«Навіяння якесь! — здивовано подумав Коваль. — Як він міг здогадатися, де знайшли перстень?»
— З чого ви зробили такий висновок?
— Про це — потім, — відповів чернець.
«Хоче мене заплутати! — подумалося підполковникові. — Ах, стріляний горобець!.. Але який хитрий хід, яка гра! Невже сподівається, що я повірю, нібито вдову убив покійник. Зараз іще скаже про дух Карла, який повернувся з того світу і знищив зрадливу дружину. Новітній Командор, що карає не Дон-Жуана, а свою жінку… Ну, почекай, святеннику, зараз я почну!»
Коваль погодився:
— Гаразд. — І далі спитав: — У вас, громадянине Гострюк, є алібі в Києві? Маю на увазі дату злочину. Давайте у такому разі почнемо з цього.
— Не тільки на п'ятнадцяте, але й на шістнадцяте липня є. П'ятнадцятого я ремонтував різний інвентар на подвір'ї.
— До котрої години?
— Вийшов із Лаври, пам'ятаю, о восьмій вечора. Бив годинник. А на подвір'ї мене бачило багато людей. І гості, і працівники.
— Ви так точно пам'ятаєте закінчення роботи кожного дня чи тільки п'ятнадцятого?
— Здебільшого не пам'ятаю. А п'ятнадцятого звернув увагу на бій годинника. Чому, й сам не знаю… Либонь, передчуття було. Господь підказав…
— Що ви робили далі? Куди попрямували, як вийшли з воріт Лаври?
— Спустився пішки по вулиці Кірова до гастронома, що на розі. Мене там знають — я завжди у цій крамниці купую. Потім був удома. Спати ліг пізно.
— Умгу, — зітхнув Коваль. — Значить, алібі.
Колишній чернець енергійно кивнув.
— А яким чином відбитки ваших пальців з'явилися в домі Каталін? У тій самій вітальні.
Глиняний ніс «брата Симеона» став наче восковим.
— Я скажу, — видушив із себе. — Я саме це збирався сьогодні розповісти. Ви цього не знаєте. Я зніму з себе підозру. У мене є що сказати, я багато знаю важливого.
— Знаєте, хто убив удову та її дочок?
— Здогадуюсь. Я знав, хто мав бути у неї. Я не сказав би вам цього, якби не сталася така біда… Катарін, очевидно, відвідав її перший чоловік. Карл Локкер.
— Карл Локкер був повішений наприкінці війни. І похований тут.
— Карл Локкер — живий.
Коваль витріщився на колишнього ченця. Чи не збожеволів старий у камері попереднього ув'язнення?
— Є могила, є люди, які ховали.
— Це не його могила. Карл утік. Він сам «повісив» себе… Тобто не себе, а труп іншої людини, певно, замордованої у жандармерії. Обличчя було погризене дикими котами чи рисями, спотворене до невпізнання. У мундирі Карла, з його документами, той нещасний зійшов за самого тержерместера. Тоді було не до розглядань — час суєтний, та й смерть така для жандарма здавалася цілком природною в очах людей, так би мовити, очікуваною і логічною.
Коваль розстебнув тугий комірець кітеля. Він буквально задихався. Те, що почув зараз, було неймовірно, фантастично!
— Звідки ви це знаєте?
— Після похорону його бачила у лісі одна людина.
— Хто?
— Цієї людини немає. Вона вже померла. Але є й інші докази, що він живий. Я скажу про них.
— Чому гадаєте, що саме він міг бути тут і вбити Каталін?
— По-перше, перстень, який ви знайшли. Карл ніколи з ним не розлучався. Крім того, він, очевидно, збирався сюди приїхати… Звичайно, до неї.
«Корову нагодовано, собаку замкнено у сарай!» — промайнуло у голові підполковника.
— Я одержав лист, — говорив далі Гострюк. — Лист від нього для Катарін. І записку, в якій Карл просив мене з'їздити сюди і передати лист їй у руки.
— І ви передали його?
— Так. Двадцять шостого червня, коли мене тут бачили. Відтоді, можливо, у хаті й залишилися відбитки моїх пальців. Адже і кавою мене частувала. Та мало за що міг руками братися.
— Але задушити дружину, нехай колишню, і зарізати власну доньку, — заперечив Коваль. — Навіть для жандарма це забагато!
— Ви не знали Карла, — спокійно зауважив Гострюк. — Значить, був якийсь конфлікт. А Карл Локкер здатний на все…
Коваль поклав ручку, підвівся і підійшов до вікна. Він довго дивився на вулицю, на барвистих дівчат і статечних ошатних жінок, на хлопців у тенісках, на відчинені двері крамниці, з яких юрмилися люди, на автомобілі, на сірі, вкриті придорожнім пилом, газони… Потім знову звернувся до підозрюваного:
— Як ви одержали цей лист?
«Від цього «брата Симеона» теж усього можна чекати, не менше ніж від колишнього жандарма!» — подумав, пильно вглядаючись у завмерлого в незворушній позі Гострюка.
— Не поштою. Мені привезли його.
— Хто?
— Якийсь угорець. Мабуть, із Будапешта.