— Ви сьогодні сказали, що Каталін сама поховала чоловіка, — зауважив підполковник. — Як же він може виявитися живим? З мертвих не воскресають. Чи у вас щодо цього інша думка?
Шефер не відповів.
— Хто, крім Каталін, ховав його?
— Трунарі якісь. Катарін найняла.
— Отже, вашого шурина поклали в домовину, засипали землею, а ви тепер сумніваєтесь. Дивно!
— Але ж і ви почали сумніватися. Розпитуєте, розшукуєте…
— Хочете, я вам відкрию секрет? Ми це робимо, щоб переконатися, що мертві й справді не воскресають.
Підполковник примружився. При всій серйозності обстановки мало не посміхнувся, побачивши, з яким недоумкувато-стривоженим виразом на обличчі м'ясник кивнув йому на прощання і як обережно, немов у лікарні під час тихої години, причинив за собою двері.
Тибор Валтазарович Коповскі повторив майже те саме, що Коваль почув від Шефера. Треба було негайно знайти старого лікаря-хірурга.
Капітан Вегер і майор Бублейников перевершили самих себе: незабаром бритоголовий зморщений дідок стояв перед Ковалем.
Начальник карного розшуку вже встиг познайомити підполковника з минулим цієї людини: колишній приватний лікар. Під час війни хірург місцевого госпіталю, судовий експерт і, нарешті, сторож у міському морзі, звідки його прогнали, вважаючи психічнохворим: упившись сливовиці до білої гарячки, він цілу ніч грав з підведеними на столах мертвяками у карти, лаючись на весь підвал, коли йому починало здаватися, що хтось із них махлює.
Проте відповіді дідка свідчили, що він при повному розумі.
Колишній медик довго чухав потилицю, пригадував і нарешті прошамкав:
— Ребро пам'ятаю. А от перенісся… Ви щось легше спитали б — скільки часу минуло! А з ребром було, по-моєму, інакше. Не було у нього перелому. Тільки тріщина… Так, так, тріщина. Це коли його якийсь військовий обробив? Тоді тріщина була, але добряча. Здається, шостого ребра… Так, справді шостого.
— Шурин його говорив, що перелом. Але, можливо, він помилився.
— Звідки йому знати? Що він у цьому розуміє? Дурниця! Рознесли по всьому містечку, що ребро поламали, і всі, як сороки, повторюють. Що вони знають. Це тільки ми, лікарі, знаємо… Був у мене випадок: дівицю оперував — апендицит. А сороки понесли по людях, що аборт… Наречений покинув, батьки зреклися… Мало що люди базікають, ви не слухайте. У цього Локкера була тріщина — це точно. А щодо перенісся, я не лікував, але, здається, була й така травма… Так йому й треба, звір був, а не людина. Я йому ребра рушником перев'язую, а він зубами скрегоче і кулаком погрожує. А от був у мене хворий з потрощеним тазом…
Дідок ще довго згадував би різні історії з своєї практики, але Ковалю ніколи було вислуховувати їх.
Колишній лікар вклонився по-старечому, повільно і низько, і, продовжуючи щось бурмотіти собі під ніс, хотів піти. Та Коваль його затримав — забрав у машину, в якій чекали Романюк і судмедексперт з Ужгорода. Капітан Вегер, Бублейников і Тур уже поїхали на кладовище, де мали ексгумувати труп Карла Локкера.
Через короткий час стали відомі наслідки експертизи: у похованої під ім'ям Карла Локкера людини були потрощені за життя руки і ноги, певно, під час допитів у жандармерії, зламані шийні хребці. Але кістки перенісся виявилися цілими, ребра — теж.
У Коваля сумнівів не залишалося. Треба було негайно розшукувати жандарма Локкера, який несподівано «ожив» майже через чверть століття.
Але чи здогадувалася Каталін, що хоронить чужу людину, а перший чоловік її, Карл Локкер, живий?
Чому ж тоді вдруге вийшла заміж, за Андора Іллеша, і чому через п'ять років вони раптом розійшлися? І нікого більше не схотіла гарненька, з добрим посагом удовиця? Чи не подав про себе звістку сам Карл?
А братик її, Ернст Шефер, він здогадувався, що Каталін похоронила не шурина, а одну з його жертв? І чи не тому м'ясник так зблід, розгубився на допиті, побачивши перстень Карла? Можливо, відразу зрозумів, хто убивця, і боявся уже не так слідства, бо знав, що зрештою матиме алібі, як того, що десь поблизу з'явився Карл, який і досі наганяв на нього жах?
Але які претензії міг мати до нього Карл Локкер?
Хіба що як до майбутнього спадкоємця сестриного і його власного добра.
А що ми знаємо про їхні давні взаємини — Ернста Шефера і Карла Локкера?
Якби Коваль сів зараз складати новий графік, він записав би десятки питань, що червоними пересторогами ставали на шляху розслідування і відкидали його назад, до нульового циклу. Здавалось, усе починалося спочатку… Але йому ніколи було займатися писаниною. Найголовніше зараз — розшукати цього, поки що умовно ожилого, Карла Локкера. Але де і як його шукати?