— Я уже розповідала багато разів. Але повторити не важко, — сказала лагідніше. Певно, їй сподобалось, що підполковник розмовляє ввічливо, просить її і навіть погоджується з нею. — Того дня, — почала вона свою розповідь, — я познайомилася з одним хлопцем. Звуть його Віталій, він з Москонцерту, на гастролі приїхав. Ну, бродили містом, їли морозиво…
Ви, мабуть, думаєте зараз, от вертихвістка: хлопець мій служить в армії, а я з артистами розгулюю. Ні, це не так. Мені цей Віталій ні до чого… Просто було тоскно на душі того дня, а тут хороша людина трапилася.
«А подруга?» — хотілося спитати Ковалю. Але він стримався, подумавши, що порушить ритм розмови, а Таня все одно придумає що-небудь, якщо подруга вигадана: мовляв, того дня була зайнята… І, зрештою, не це було для нього головним.
— Віталій теж нікого не знав в Ужгороді, — розповідала тим часом дівчина. — Отже, разом нам було веселіше. Але він мені, правду сказати, зовсім не подобався. Потім Віталій запросив у гості. Вечерю замовив у номер.
— І ви не побоялися йти з малознайомим чоловіком у готель?
— А чого мені боятися! Я себе завжди можу захистити! Хоч, правда, з іншим навряд чи пішла б… Віталій — хороша людина, і це відразу було помітно. Соромливий якийсь. Я навіть здивувалася, що він — артист, думала, артисти сміливіші, навіть трохи нахабні… Правда, потім він виявився не тільки соромливим, а ще й боягузом і навіть зрадником. — Коваль уже читав свідчення Віталія, який відхрещувався від Тані, і ледь посміхнувся — дівчина все дужче подобалася йому. — Ну, може, він за свою кар'єру боявся, — примирливо зауважила вона. — Потім пробував мені сюди, в міліцію, передачі проштовхнути, але я відмовилася… Одне слово, ми прийшли у готель пізно, близько десятої. Вечерю теж довго не подавали. А коли принесли, з'явилася коридорна і не дуже ввічливо попросила мене з номера…
Я не люблю, щоб зі мною розмовляли таким тоном. Я нічого поганого не зробила, щоб так розмовляти! Просто я їй чимось не сподобалась. Ми з Віталієм вийшли на вулицю… Ну, а далі ви знаєте.
— Знаю. Ви вирішили повернутись у готель через вікно. На зло ворогам.
— На зло цій дурній! — Помітивши, що підполковник поморщився від такого епітета, Таня додала: — Тим більше що я зголодніла, а там на столі холонула смачна вечеря. Ну, і хотілося ще посидіти з Віталієм. Він цікавий співбесідник. А на вулиці тинятися уже набридло, та й ноги боліли.
— Але ви повинні були знати, що готельні правила обов'язкові для всіх. Об одинадцятій треба йти, навіть якщо гостюєте там у папи римського.
— Я раніше в готелях не бувала і правил цих не знала.
— Віталій повинен був попередити. Він знав, раз на гастролі їздить.
— Крім правил, є ще й люди. І я хочу, щоб мене поважали ті, які вимагають, щоб я поважала їхні правила. Логічно?.. По-моєму, цілком! — Таня замовкла, збираючись з думками, вгледілася в підполковника Коваля, і в очах її відбилося здивування, мовби раптом спитала себе; «А чого це я розхникалась перед міліціонером?!»
Та ось вона стріпнула головою, наче відігнала сумніви.
— Так на чому я зупинилася?
— На тому, що вирішили повернутися.
— Я відправила Віталія вперед і сказала, щоб він чекав у номері. Віталій відраджував — і він ні в чому не винен. Хіба тільки в тому, що боягуз.
— Чому «боягуз»? Розумна людина, якщо відраджував. Я на його місці теж не радив би вам лізти у вікно.
— Ну, припустимо. Значить, я нерозумна. Я полізла, і мене зняла міліція… Якийсь божевільний дід знизу помітив і почав волати, наче його ріжуть.
— З якого поверху вас зняли?
— З третього. Але, вірніше, не зняли. Я не так висловилася. Сам Віталій втяг мене у вікно. Інакше я розбилася б. Спочатку я помилилася вікном, а потім розгубилася і дуже злякалася.
— Помилилися вікном? Ви заглядали і в інші вікна?
— Тільки в одне. Воно було відчинене. А в номері нікого не було.
— Це — поруч з номером вашого Віталія?
— Так.
— Ви не дійшли, так би мовити, до свого приятеля чи проминули?
— Не дійшла. Це вікно ближче до труби і пожежної драбинки. Як помилилася, не втямлю… Знизу точно порахувала, а нагорі втратила орієнтацію. Темно було. І в цьому вікні теж було темно… Влізла, дивлюся — нікого немає. Хотіла вийти, а двері замкнені. Одна дорога — знову на карниз.
— Значить, у номері нікого не було?
— Ні, там тільки чемодан стояв.
— Ви знали, що на цьому поверсі зупинилися іноземні туристи?