— Ні.
— Ну, добре, а який номер був у Віталія? Пам'ятаєте?
— До смерті не забуду! Триста сьомий.
— Як прізвище вашого знайомого?
— Я не спитала… Але це можна взнати у готелі або в міліції. — Таня знову згадала, що розмовляє з працівником міліції, і ніяково посміхнулася: знайшла кому радити — підполковникові, мабуть, усе давно відомо. Чого ж він допитує ії, що йому треба?
Від цієї думки хвиля ворожості накотила на неї. «І справді, чого цій людині від неї треба?! Допитується, допитується, ніби співчуває, а сам своє має на меті. Може, Віталій щось накоїв?.. Та, зрештою, яке їй діло до того Віталія! І міліціонер цей поговорить та й піде, а вона мусить ще до завтра тут пропадати. Не випустить же він її…»
— О котрій годині це сталося?
Говорити не хотілося, але й мовчати не змогла. Відповіла сухо, ледве розтуливши губи:
— Десь о пів на дванадцяту.
— Значить, від пожежної драбинки… Так. — Коваль замислився. — Ви не помітили, який чемодан стояв у номері? Колір, форма?
— Великий… Імпортний, по-моєму. Коричневий… Я не дуже роздивлялась, не до нього було.
— Семене Андрійовичу, вам невеличке завдання, — подзвонив Коваль до відділу карного розшуку після того, як відправив Таню. — Красовська твердить, що у номері, в який вона потрапила, нікого не було. Вікно було розчинене. Саме це крило готелю займали інтуристи, якось туди потрапив і артист Москонцерту… Поцікавтесь, хто жив тієї доби у сусідньому з триста сьомим номері, маю на увазі той номер, який ближче до рогу будинку, до пожежної драбинки. З'ясуйте, де тинявся той чоловік чи жінка о пів на дванадцяту ночі? Ім'я… Так само: які ще туристські групи з Угорщини і ФРН зупинялися там від двадцятих чисел червня до шістнадцятого липня.
— Єсть, товаришу підполковник, зробимо! — відповів Бублейников.
— Вегер вам допоможе.
— Капітан має для вас нові відомості. Передаю трубку.
— Дмитре Івановичу, щойно викликав мене Ужгород. Тільки поклав трубку, ви подзвонили. Дуже цікаві речі. Один турист з угорської групи, що зараз повертається додому, зробив заяву про служителя Київської лаври, в якому впізнав колишнього воєнного злочинця. Прізвища він не пам'ятає, але словесний портрет дуже нагадує «брата Симеона». І він його теж називає Симеоном.
— О! — тільки й зміг вимовити Коваль. — Усе стає на своє місце!.. Іду до вас, Василю Івановичу!..
VII. Після 16 липня
1
Приїхавши з Ужгорода на спортивну базу «Динамо», Коваль відразу пішов до Латориці, захованої серед високих грабів і дубів.
Сонце уже зачервоніло над кронами, і густо заліснений правий берег, на якому зупинився підполковник, почала оповивати легка фіолетова сутінь.
Коваль глянув униз. Латориця струміла, здавалося, прямо під ногами, підмиваючи грузький берег.
Дмитро Іванович задумливо дивився на річку. Сонце сідало над дамбою, що відгороджувала колгоспні плантації. На протилежному боці, на просторому лузі, лягала довга тінь від самотньої дикої груші, паслася череда, і до Латориці глухо долітав брязкіт калатала, почепленого корові.
Навколо стояла така тиша, що чулося, як шарудить під крутим берегом бистра вода. Було тихо і сумирно. І зовсім безлюдно. В ці дні на спортивній базі не було ніяких зборів, і єдина жива людина — сторож, угорець Пішта, який знав лише кілька українських слів, не заважав Ковалю почувати себе самітником. А зараз і він сидів десь у кущах, під берегом, і рибалив.
Підполковник спустився до води сходинками, вробленими в берег, і ступив у човник, що загойдався під ногами, сіпнувся було за стрімкою водою, але, затриманий ланцюгом, повільно посунувся назад.
Дмитро Іванович витяг «Біломор», сів на лавочку і закурив. Спіймав себе на тому, що ні про що не думає, голова порожня, мов перекинута макітра.
Уже кілька днів відчував ніби якусь душевну втому, нез'ясовану нудьгу. І сьогодні, здивувавши усіх, він раптом утік з готелю сюди, на Латорицю, де можна було вільно зібратися з думками. Майор Бублейников не Знав, як і поставитися до цього ковалівського «фокуса». Він уже трохи звик до несподіванок, якими обдаровував його підполковник, «але покинути все у розпалі»!.. Тур, довідавшись, що Коваль махнув на спортивну базу, тільки й сказав: «Після цього йому пряма дорога на пенсію». Але найбільше засмутився Вегер. Коли покидає поле бою командир, що залишається робити солдатам?
Поїхавши сюди, Дмитро Іванович і не сподівався, що його турботи розчиняться у лісовому шелесті, пташиному гомоні, у чистому повітрі чи підуть за водою. Йому треба було побути на самоті, як він говорив, «замкнутися на себе», бо настав такий час. Він навіть Наталю не схотів узяти з собою, хоч як просилася.