Згадка про дочку привела Коваля до думок, від яких намагався поки що відмахнутися: про сім'ю, Ружену…
Наталя не раз казала, що пора йому одружитися. Доброзичливо посміхалася, розповідаючи, як Ружена дзвонила додому. Либонь, тому, що сприймала це поки що як батькову примху, до якої можна ставитися спокійно. Але що вона скаже, коли Ружена з'явиться в їхньому домі?
Час минав. Від невпинного бігу річки, яка, здавалося, несла і його, Коваля, разом із човном, з опалим цвітом дерев кудись у далечінь, йому ставало легше на душі. Стрімкий рух Латориці наче знімав утому, розвіював і повертав сили.
Втім, депресія не дуже непокоїла підполковника. Упізнавав знайомі риси цієї душевної втоми і вірив, що вона — тимчасова. І головне, така відчуженість від конкретних дрібних справ, від збирання речових доказів, розмов із підозрюваними і свідками з'являлася у Коваля лише тоді, коли назрівала розгадка таємниці. Вже як набридало копатися у справі, тулити одну деталь до одної, коли хотілося забути про неї і вабила природа — чи свій садочок, чи річка, ліс, безлюддя, — розумів, що ось-ось знайдеться відповідь на всі запитання.
Хоч Довгий з Клоуном, і чернець Симеон, і Ернст Шефер ніби відійшли від нього, але все одно мозок і далі напружено працював над тим, що не вдалося осягнути наскоком. Можливо, тому й замкнувся для зовнішніх подразнень, щоб не допустити нових запитань, поки не буде знайдено відповідь на уже поставлені…
Повновода Латориця усе мчала й мчала повз Дмитра Івановича. У цьому вічному русі було щось незбагненно величне. Коваля усе дужче охоплювало почуття душевного спокою. Адже вбивство Іллеш ось-ось буде розкрито, з Руженою все влаштується, і тривоги відійдуть у минуле… Зрештою, з часом усе відходить від людини: що то значать щоденні турботи, дріб'язковий клопіт проти цього невпинного руху у вічність, проти отакого плину ріки, яка ніколи не вмирає, чимало бачила на віку ї могла б багато що розповісти про одвічну боротьбу добра і зла на землях, по яких протікає.
Поглядаючи зараз на Латорицю, Коваль згадав і Ворсклу — ріку свого дитинства.
Зовсім не схожі ані водою, ні берегами — спокійна, в золотій облямівці пісків і зелених лісів Ворскла і примхлива, замулена Латориця — вони все ж були мов дві сестри.
Дмитро Іванович згадав свою дружину, і йому раптом здалося, що Зіна не померла, не зникла без сліду, а розлилася по рідній землі Ворсклою, на берегах якої вони вдвох виросли, — спокійною, лагідною, теплою у заплавах, усміхненою на плесах, голубою під небом, або, може, залишилася білою берізкою у гаю чи зеленою гілкою над водою, червоною калиною або шовковою травою…
Але як далеко він зараз од рідної Ворскли, як далеко пішла від нього Зіна — не наздогнати!
Минуло з півгодини, як підполковник сидів над річкою. Сонце сховалося за стіною лісу, і вже не тільки крутий правий берег, а й луг вкрила вечорова тінь. Раптом Дмитро Іванович відчув на собі погляд. Звів очі вгору і побачив: прямо над водою стоїть на березі людина.
— Коваль-бачі. Здрастуй!
Підполковник упізнав сторожа.
— Здрастуй, Пішто! Добре, що прийшов, — відповів. Йому раптом захотілося почути свій голос.
— Коваль-бачі, — угорець блиснув у сутіні разком білих зубів. — Риба!..
Підполковник підтягнув човна до берега і піднявся нагору. Взяв з руки Пішти вузеньку капронову сітку з ма\енькими чарунками.
— Не можна ловити такою сіткою.
— Нем ту дом![5] — похитав головою угорець.
Коваль, як міг, намагався пояснити, що така сітка вигублює мальків. Пішта теж жестикулював — зводив і розводив руки, показував на луг, де були дрібні, порослі травою озерця, ї Коваль зрозумів, що угорець збирався ловити тією сіткою живців для наживки.
— Ходімо вечеряти, — покликав сторожа.
Пішта витяг з кишені колоду карт і запитально поглянув на підполковника.
— Ту дом, ту дом[6], — кивнув Коваль. — Гаразд. Дві-три партії, — показав на пальцях. — Не більше.
Біда була Дмитру Івановичу з тим картярством. Коли хто-небудь довідувався, що Коваль раптом може засісти у «підкидного», то знизував плечима і, очевидно, втрачав повагу до нього. Карти!.. І навіть не преферанс, кінг чи якась інша більш-менш інтелігентна гра, а звичайний собі «дурень», у якого «ріжуться» стертими, засмальцьованими картами в електричках, на пляжах. Шерлок Холмс грав на скрипці, французький інспектор Мегре колекціонував люльки, Аркіль Пуаро…