Ну, якщо не гра на скрипці, то принаймні шахи або хоч збирання сірникових етикеток чи поштових марок, а то — «дурень»!
«Хтось вигадав, що я — великий розумака, — посміхаючись, відповідав Коваль. — Інший раз хочеться побути трохи дурнем. Для рівноваги…»
— Гаразд, Пішто, — повторив Коваль. — Зіграємо. — Нерозв'язані проблеми знову почали наступати на нього.
— Ту дом, — засміявся задоволений сторож, ще раз показавши білі зуби, і обоє пішли стежкою, посипаною битою цеглою, до будиночка, що стояв за якихось п'ятдесят кроків від Латориці.
… Коваль програвав. Пішта, поблискуючи очима, жваво орудував картами, примушуючи підполковника тримати у руках мало не півколоди.
А той зараз менш за все дбав про гру.
Думки Коваля пливли таким же нестримним потоком, як і вода Латориці, чіплялися одна за одну, перестрибуючи з одного на інше.
Як там Наталя?
Чи поїхала на турбазу?
Її туди зараз, здається, уже не тягне.
Тому й просилася на Латорицю…
Дівчата, з якими подружилася, уже поїхали.
А нові ще не приїхали…
Славний хлопець в Антонових — Геннадій. І ім'я гарне… А вона до нього байдужа… Вона взагалі байдужа до хлопців. Це добре чи погано?
А що у них сталося з Валентином Суботою? Чи не посварилися?
Він — також непоганий хлопець. Правда, трохи сухуватий і начотник.
А як Субота тримається у товаристві однолітків? Може, й на дозвіллі не обходиться без прокурорських інтонацій?
Ковалю згадалося, як пояснював молодому, слідчому Суботі, коли працювали над справою про вбивство реемігранта з Канади, свою «теорію жертви»…
Так, так… Жертва теж співучасник події. Не тільки об'єкт дії. І від людини, яка стала жертвою, теж багато залежить. Іноді своєю поведінкою жертва провокує злочин…
А як тут нахмурився слідчий Тур, коли він висловив таку думку. Турові, як і Суботі, певно, здається, що на теоретичні міркування право мають тільки слідчі, а оперативні працівники-міліціонери — нишпорки, робоча сила, виконавці, які існують для того, щоб своєю діяльністю підпирати величний храм слідства.
Вони чимось схожі, Субота і цей Тур. Тільки Субота молодший і не такий самовпевнений.
І Субота ніяк не міг втямити, що іноді жертва сама створює умови для злочину, сприяє своїй же трагедії.
Звичайно, не можна звинувачувати людину за те, що вона в літню задуху не зачинила на ніч вікна, через яке вліз злодій. Справа міліції оберігати її спокій, нехай людина і вночі дихає свіжим повітрям.
.. Але от Каталін Іллеш довідалася від «брата Симеона», якщо вірити ченцю, що її перший чоловік, воєнний злочинець Локкер, живий, і не повідомила владу. Одержала від Карла лист і приховала його, навіть спалила. Оперативні працівники і експерти тільки попіл знайшли у печі, до того ж розворушений палицею.
Що ж було в тому листі, навіщо спалила його?
Так… навіщо, навіщо, навіщо?..
А може, вона ще раніше довідалася, що Карл живий? Тому й заміж не виходила більше.
І Андор Іллеш, який, кажуть, дуже любив її, раптом утік аж у Будапешт…
А доньку покинув тут… Малу Ілону…
Каталін, значить, так нікому й не сказала, що Карл — живий…
Та чому вона мусила бігти у міліцію?.. І чому це має бути поставлено їй на карб? Який тут зв'язок з убивством? Ніякого!..
Ніякого, ніякого, ніякого…
Навіть за його, ковалівською, «теорією жертви»… Втім, це не тільки його теорія. Тепер криміналісти спеціально вивчають особу потерпілого. Навіть нову галузь юридичної науки створено — виктимологію, що досліджує психологію людини, яка своєю поведінкою сприяла злочину.
Та хіба Каталін загинула тому, що приховала звістку від свого першого чоловіка? Хіба від цього можна загинути?..
Думки Коваля заблукали по химерних серпантинах асоціацій, переплутувалися. Зринали незвичайні співставлення, несподівані аналогії.
Міркувати про вбивство більше не хотілося. Підполковник аж струснув головою, немов відганяв надокучливі, як осінні мухи, питання, і прагнув зосередитися на картах.
— Пішто, ви воювали? — спитав раптом партнера. Сторож зрозумів його, насторожився і затис карти у кулаці.
— Ні, — відповів по паузі. — Не встиг, Коваль-бачі. Заганяли мене в організацію левентів, учили стріляти, але потім звільнили. — Він перевів погляд на кілька скрючених пальців лівої руки. — Покалічився!
За якоюсь асоціацією згадався старший сержант міліції Дмитро Пічкар, під час війни — розвідник-радист, Ікар, про якого складалися легенди на Закарпатті. Цей гірський край вражав багатьма несподіванками. Тут було в сусідстві старе й нове, традиції і давні звички вживалися з новими, колишні погляди поступалися новим взаєминам, зникла національна ворожнеча, роздмухувана колись різноманітними панками та підпанками.