І тільки де-не-де старе раптом шкірило зуби з глибокого підпілля.
Ковалю знову згадалися і брат Каталін, Ернст Шефер, і циган Казанок, і заарештовані Довгий та Клоун, і саме вбивство вдови І ллєш та її доньок, яке також було звірячим оскалом минулого.
А чому йому так здається? Який зв'язок сьогоднішньої трагедії родини Іллеш із далеким минулим цього краю?
Чому? Та тому, що згадав про війну, про розвідника-радиста Пічкаря, про історію цього багатостраждального куточка української землі, про те, як панували тут не тільки такі, як граф Шенборн чи швейцарсько-французька фірма «Латориця» разом з угорськими та італійськими банками, а й підпанки — всякі Локкери, Шефери… Тому згадав, що шукав убивцю. А його не знайдеш, не вивчивши життя самої жертви і тих, хто оточував її. І не тільки в день злочину, а набагато раніше: така трагедія не вибухає випадково, вона визріває довго, і корені треба шукати дуже глибоко…
Підполковникові раптом здалося, що він уже схопив жар-птицю, на яку накинув сітку, що вже знає те, чого докопувався стільки часу! Але ні… Коваль обвів поглядом кімнату і наче вперше побачив Пішту. Той теж помітив, що підполковник замислився, забув про карти, тому сидів тихо, не перебиваючи.
— Ну, Пішто, чого ж це ми? — посміхнувся Коваль. — Давайте. Ваш хід
Вони знову почали грати, але тепер Дмитро Іванович грав зовсім мляво, роблячи помилку за помилкою.
Добре, що в нього такі помічники, як Романюк, Вегер. Без місцевих працівників не обійтись. Хіба зміг би розібратися в особі Шефера, коли б не Василь Іванович? А його розмова з Маркелом Казанком!..
Коваль поглядав на Пішту, який заходився знову розкладати карти, і подумав, що на цій землі поруч жили порізнені люди: коли б не каліцтво, цей симпатичний угорець був би солдатом і, як гонвед, можливо, ловив би свого брата Дмитра Пічкаря…
— Так, — сказав він, беручи роздані карти. — Були у вас тут діла…
І знову мимовільно спливла думка про Каталін. От він судить її… А хіба це гуманно звинувачувати потерпілу людину?
Цілком гуманно, бо цим він хоче попередити інших. Щоб вони береглися і не давали злочинцеві додаткового шансу…
Але ці його міркування справедливі тільки в тому разі, якщо повірити словам «брата Симеона».
Якщо вірити заяві, що він привіз Каталін лист від Карла.
А якщо цього не було? Адже не збереглося ні листа до Каталін, ні записки до ченця.
І що то за турист, який передав у Лаврі листа Гострюкові?
Чи не Імре Хорват, у номер якого випадково потрапила вночі Таня Красовська?
Ковалю пригадалася ранкова розмова з перекладачем туристської групи.
«П'ятнадцятого липня по дорозі на Київ ви розмістили людей у цьому ж готелі?» — «Так». — «У номері 309 ночував Імре Хорват?» — «Так». — «Чи не пригадаєте, де він був приблизно пів на дванадцяту ночі?» — «У своєму номері». — «Ви це точно знаєте?» — «Абсолютно. О десятій чи об одинадцятій ліг спати. У нього болів зуб, і я дав йому снотворне». — «Гм, — сказав тоді Коваль. — Спасибі. Розмова ця нехай залишиться між нами…»
«Каже, що у Хорвата боліли зуби. Він прийняв снотворне і просив не турбувати до ранку», — пояснив капітану Вегеру, поклавши трубку.
«Як же він міг непомітно вийти з готелю?»
«А труба, пожежна драбинка і відчинене вікно? Це шлях не тільки для екзальтованих дівчат…»
«Не думаю», — розвів руками Вегер.
«Тьху, яка нісенітниця в голову лізе! — схаменувся Коваль, коли йому здалося, що чорний жировий король на карті глузливо підморгнув. — Цей Імре Хорват зовсім ні до чого. Навіть якщо він десь гуляв цілу ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня. Адже невідомий турист-угорець привіз «брату Симеону» лист від Карла на три тижні раніше — двадцять третього червня!»
І думки Коваля повернулися до вихідної точки, щоб почати нове коло.
Він знову згадав жертву злочину, загиблу Каталін та її дочок, і знову попливли ті самі запитання:
Чому Каталін приховала те, що Карл Локкер живий і об'явився? Чому спалила лист?
Але чого вона мусила повідомляти?
Яке це має відношення до факту вбивства?
Жодного!
Жировий король знахабніло всміхнувся просто в очі підполковникові.
Раптом Коваля немов пронизав електричний розряд, по всьому тілу ніби пробіг струм, заворушив волосся на голові, зашпорами увійшов у пальці: він уже знав, він уже все знав! І хто їхав з Ужгорода з таксистом Дибою, і хто покинув уночі свій номер у готелі, і хто такий Імре Хорват!..