— Взагалі-то так, — погодився Андрій, — але це — частина нашої культури.
— А я й не кажу, що це погано, — воно просто є, причому ще від прадавніх часів.
— Ого, я й не знала, що ти так розумієшся на етнографічних особливостях Гуцульщини.
— Щось трохи знаю, бо часто їздив сюди з пластунами на табори, — склав штатив із камерою Ярема.
— Цікаво, певно, було... — Олеся поклала мікрофон у свій наплічник.
На обличчі в Андрія вималювалася крива посмішка: було помітно, що йому не надто приємно, що хтось відвертає Олесину увагу від нього.
Щоби перевести розмову на щось інше, молодий гуцул сказав:
— Тут поруч була ще й інша ґражда, яка у фільмі з'являється як хата Палагни, але у вісімдесятих роках ґазди її розібрали, а на тому місці поставили нову, тому показувати там уже нічого... Так, щось ми забалакались. О, саме прийшла криворівнянка пані Оля. Вона мала всього 11 років, коли Параджанов узяв її зніматись у масових сценах.
Телевізійники вийшли з технікою з хати, а назустріч їм уже дріботіла усміхнена жінка. На її обличчі сяяла така широка та щира усмішка, ніби вона зустріла рідних людей.
— Слава Христу Богу! — гукнула ще здалека.
— Слава навіки! — відповіли всі троє.
— Єк я вчюла, шо ви приїхбєте, так вкішиласи, бо нагадала собі ті літа.
Пані Оля підійшла до ґражди, зробила два кроки сходинками і потягнула руку до піддашшя, покритого ґонтом. Оператор ледве встиг увімкнути камеру.
— Ото тут мене режисер посадив, файно вбрану і заплетену косицями, — на камеру жінка почала говорити вже більш літературною мовою, хоч і з колоритними, смачними діалектизмами. — Там був такий момент, коли Іван Палійчук ішов одружуватися з Палатою, а я нібито виглядала нареченого і кричала: «Іде!». Так пам'ятаю, ніби то нині було, а не піввіку тому, — гуцулка широко всміхнулась, а в очах блиснула туга за тими часами, за дитинством, за юністю... — А нині, ади, все минуло, нема й говірки, аби навернуло.
— Але ж тепер маєте купу гарних спогадів, — Олеся не дала жіночці опустити носа.
— І то правда! Тепер онукам переповідаю, як то було. Може, вони і своїм дітям колись перекажуть. А Параджанов тоді мені за ті зйомки гроші поштою переслав. То були мої перші зароблені три карбованці. Ви собі можете уявити — на той час?!. Та наші люди собі хати поставили за ті гроші, бо неньо Параджанов їм платив по 10 карбованців за день. Отакий добрий чоловік був!
— Певно, так у вас і з'являлися народні перекази, — підтримала розмову Олеся.
— Ой, народжуються ще й тепер! А скільки дурного плетут. Мольфарів послухати, то таке набают. Переповідають, що бачили і нині арідника, а часом і нявку.
— То ж байки, — озвався Ярема.
— Може, і байки, але є люди, єкі кажут, шо виґіли їх.
Поки Ярема і пані Оля вели бесіду про те, чи існують насправді міфічні духи, Олесину увагу привернув один чоловік. Він зазирав із-за кута хати-ґражди і махав їй рукою, ніби кликав підійти ближче. Дівчина рушила до незнайомця.
— Ви журналістка? — чомусь пошепки запитав чоловік.
— Так.
— Ви пишете про «Тіні»?
— Так, знімаємо програму.
— То я мушу вам щось розказати. Цього ніхто з місцевих вам, чужим, не розкаже. Уся історія, яку написав Михайло Коцюбинський, колись уже відбулась. Але там нема згадки про одного героя, котрий вплинув на цю історію.
— Якого героя?
— Духа.
— Духа?
— Того, що донині блукає землею.
— Про що це ви? — Олеся скептично сприйняла дивну балачку незнайомця, котрий говорив чомусь літературною мовою, а не діалектом.
— Чиста правда, пані! Я все, що знав, уже вам розказав. А зараз мушу йти, щоби ніхто мене з вами не побачив, бо не можна чужим знати всієї правди.
І чоловік так само несподівано, як з'явився, щез. Олеся не встигла навіть рота роззявити, щоби ще щось запитати.
Звичайно, вона не повірила в те, що почула, проте в голові зародилася підозра: а що, якби це була правда?!
Розділ З
Олеся повернулася до товариства і вирішила таки розпитати місцевих про дивну історію, яку почула від незнайомця. Якби виявилося, що Коцюбинський узяв за основу якісь реальні події, її програма стала би бомбою.
— Пані Олю, — звернулась Олеся до героїні свого сюжету, — а ви не знаєте, чи справді тут у селі колись сталася та історія, яку описав Михайло Коцюбинський? — здалека підійшла Олеся.
— Не знаю сего, але чула, що колись наш отець про таке віголошував людєм.
— А може, ми би до нього пішли?
— Якщо треба, я вас заведу, — підхопив Андрій.
«Хто би сумнівався», — подумав Ярема і почав пакувати камеру, бо Олеся дала знак, що тут зі зйомками вже закінчили.
Приблизно посередині села на горбочку височіла церква.
— Ікони для нашого храму малював ваш земляк зі Львова — Ігор Гапон, — Андрій відчинив хвіртку, що вела на подвір'я церкви. — Художник приїжджає сюди щоліта, малює наші пейзажі, садить місцевих людей і пише їхні портрети, — дуже круто малює. Тут він уже як рідний.
— Полюбити вашу Криворівню не складно: така краса! — мовила Олеся.
— А ти могла би тут жити? — з підтекстом запитав Андрій Олесю.
— Думаю, змогла б, але на зиму, певно, втікала б у тепліший Львів.
Отця Василя застали біля церкви. Він помагав чоловікам класти новий ґонт на даху, поки трималася добра погода.
— Слава Ісусу Христу, — привіталися львів'яни.
— Слава навіки Богу, — відповів отець, високий худорлявий чоловік середніх років із невеликою борідкою.
— Ми журналісти, знімаємо у вас програму про «Тіні забутих предків». Маєте хвильку для нас?
— Без питань!
— Кажуть люди, що ви розповідали, начебто історія Гутенюків і Палійчуків — не вигадка... — сказала Олеся.
— Та виглядає так, що було щось таке насправді.
— А ви могли би нам розказати?
— Так, так. Прошу зайти у захристя церкви, — щось незвичне вам покажу, — запросив отець гостей.
Кімнатка захристя була невеличка, як і сама церковця. Священик підійшов до шафи, відчинив дверцята і вийняв звідти старі книжки.
— У 2011 році ми знайшли тут дещо унікальне. Храм потребував термінового ремонту, ото й узялися найперше лагодити купол. Коли хлопці зірвали перші дошки, почався спражній книгопад: просто на голови летіли давні церковні книжки з записами від 1775 й аж до 1944 року. Книжки там пролежали понад півстоліття, і ніхто в селі й гадки не мав, що там такий скарб. Для нас це так само важливо, як колись для Мозолевського було викопати пектораль. Може, ці книги було би втрачено, якби їх свого часу не переховав від енкаведистів священик, капелан ОУН-УПА отець Лука Дзюба. Ми почали відчитувати ці книги, і виявилося, що тут не просто історія кожної людини, її роду — тут історія цілого села. Ви собі не уявляєте, скільки нового ми відкрили завдяки цій знахідці. За 300 років лише п'ятнадцять відсотків прізвищ корінних криворівнян щезли, а всі інші тут залишилися донині. Місцеві можуть простежити свій родовід до сьомого-дев'ятого коліна. І знаєте, що найцікавіше? — отець почав гортати списані вручну сторінки метрики. — Ось, прошу подивитися. Це — записи про народження і смерть криворівнян із роду Палійчуків, а отут — Гутенюки. За датою можна побачити, що Петро Палійчук помер нестарим, отже, життя або хвороба забрала, або нещасливий випадок. Так само і двоє його синів повмирали юними. А пам'ятаєте, в повісті Коцюбинського було написано, що одного Іванового брата — Олексу — задавило дерево, а другий, Василь, загинув у бійці з ворожим родом Гутенюків? У церковній книжці записано саме ці імена.
— А про сам трагічний випадок після Служби Божої, який описав Коцюбинський, є у книжці?
— Такого не могли записувати. Але місцеві переповідають, що таки трапилося щось схоже. У гуцулів була традиція дотримуватися такого, як нині би сказали, кодексу лицарства: якщо ставався конфлікт, то зводити порахунки треба було привселюдно, а не десь сам на сам. Утім, не дозволялось убивати супротивника, — бійка тривала тільки до синців чи до першої крові. Якщо чоловіки мали в руках бартки, то битися можна було тільки тупими кінцями. А сталося так, що молодого Василя таки вбили. Тому після загибелі сина від рук Гутенюків Петро Палійчук мав у стократ більшу ненависть до ворога, ніж до того. Коли після Служби Божої зійшлися Гутенюки і Палійчуки, зав'язалася сварка. Слово за словом — і Петро Палійчук замахнувся й ударив — таки тупим кінцем бартки — когось із ворожого роду. Онуфрій Гутенюк відреагував блискавично й ударив Петра, але вже гострим боком топірця, — фактично, завдав смертельного удару. Зрозумійте: народ запам'ятав і ще довго переказував цю подію, бо вона була нетипова, виходила за межі кодексу лицарства та християнських законів. До того ж убивство було скоєно на церковному подвір'ї.