— Дивлячись у чому.
— Ріхтер у Шопені — просто монстр, — притулилась до нього.
І це мені дуже не сподобалося, особливо, як ця нахаба біля нього крутиться. Я для неї став надоїдливим комарем, що випадково причепився на вулиці. Дєньга прилипла до батькової руки, навіть не подумавши, що він не зобов’язаний вислуховувати після занять її нудні пасталакання.
— До речі, саме в Шопені Ріхтер стає штучним і непередбачуваним, — сказав батько. — Він зовсім не слухається автора. Це як Шекспір у постановці Андрія Жолдака, в якій від Шеспіра залишилось тільки ім’я, а все інше — режисерська вигадка.
— Хочете знати мій рейтинг? — запитала вона.
— У вашому віці, Любо, я теж складав рейтинги піаністів, а зараз розумію, що все це дуже умовно.
Коли ми спускалися в Трубу,[1] Дєньга, тріпнувши русявою кіскою, що нагадувала мишачого хвостика, несподівано запропонувала:
— Як ви дивитесь на те, щоб продовжити розмову в «Кафі»?
— А що це таке?..
— Кав’ярня в африканському стилі.
— Навіть не знаю, що вам сказати… — розгубився він.
— Сьогодні нам стьопочку дали, — вдоволено проспівала вона.
— Але плачу я. Домовились? — твердо мовив батько.
— Домовились, — тріпнула хвостиком. — От ви кажете на заняттях, щоб ми шукали свій стиль. Але що можна сказати світу після Штокгаузена і Дебюссі?
— У мистецтві завжди є що сказати, — відповів він. — Сучасний піаніст чи композитор має ставити надзавдання і реагувати на те, що відбувається в світі.
— У двадцяті роки минулого століття варто було молодому Шостаковичу написати Першу симфонію — і її відразу заграли в усьому світі, але уявити собі ажіотаж навколо випускника сучасної консерваторії просто неможливо, — зухвало подивилась на батька вона.
Він притримав дівчину за руку.
— Не рівняйте ті часи з часами інформаційного переситу. Інтернет, Любо, поставив крапку на класичній епосі, коли можна було легко стати класиком у будь-якому виді мистецтва. Теоретично будь-хто з нас може написати симфонію краще за Гайдна. Але практично у нас дуже мало часу на творчість, бо ж треба заробляти гроші, якось виживати, ходити в супермаркети, годинами просиджувати в інтернеті, віддаватися насолодам. Зрештою, ламати голову над тим, як звернути увагу пересиченої публіки на цю нову симфонію.
Мені вже набридли їхні нудні розмови, але Дєньга саме привела нас до кав’ярні з глинобитними стінами і скляним дахом, крізь який було видно шматок сірого осіннього неба.
— Одну каву з прянощами, одну з бергамотом і одну по-мексиканськи, — замовив офіціантці батько.
І коли Дєньга ходила в туалет, я поцікавився:
— Де ти взяв гроші?
— Одноразовий заробіток, — зам’явся він. — Вчора недалеко від «Лівобережної» у приватному садку грав на дитячому ранку.
— А ось і я, — вдоволено вмостилася за стіл Любов Дєньга. — Як смачно пахне!
Ще в консерваторії я зауважив усю безцеремонність цієї дівки, а в кав’ярні Дєньга просто нависала над батьком своїми великими настовбурченими грудьми в кофтинці кольору очищеного ківі. Ми розлили із кавників у чашки каву, і Дєньгу знову потягло на базікання:
— А що ви слухали, коли вчились у консерваторії?
— Наприклад, блискучі симфонії «Лірика» й «Ларго» молодого Євгена Станковича.
— Мені здається, що київський авангард — це просто набір звуків, — надпила каву Дєньга, демонстративно погойдуючи своєю товстою ніжкою в потертих джинсах.
Батько долив із кавника в чашку решту кави.
— Мені теж колись здавалося, що музика, складніша за Яніса Ксенакіса, це просто набір звуків. Але пройшло трохи років, я послухав різних композиторів, і мені багато що почало подобатись із сучасного. Я б із задоволенням пограв, скажімо, що-небудь Дьордя Ліґеті чи Олів’є Мессіана.
— Але для таких творів треба мати віртуозну техніку, — підсунулась до нього ближче Любов Дєньга.
— Володимир Горовиць, який був студентом нашої консерваторії, взагалі не надавав значення техніці. Він просто захоплено грав музику, що йому подобалася.
— Чесно кажучи, не розумію його шаленого успіху. Чим він брав?
— У Горовиця був прекрасний звук. Особливо в басах. Такі насичені баси, як у Горовиця, я більше ні в кого не чув. З такими басами він був недосяжний у виконанні органного Баха. Я слухав концерти Горовиця з грамплатівок. Це була власна музика, нетерпляча, експресивна.
Дєньга доторкнулася до батькової руки, ніби її найбільше цікавив Горовиць, а насправді безцеремонно до нього клеїлася. Здавалось: ще трохи — і ця штучка сяде йому на коліна.