— Мені подобається старосвітське лицарське кохання, — сказала Аліса Цицалюк.
— Лицарське кохання — це кохання жінки, що зраджує своєму чоловіку з самотнім самцем, якого будь-якої миті можуть убити в поєдинку чи на війні. У такому коханні чоловік накидається на жінку, бо знає, що вона може бути останньою в житті. Звичайно, що це гострі почуття. Він не бачить її заспаною, невмитою і без макіяжу. Не знає сварливого характеру, який вона щодня випробовує на своєму чоловікові. В коханні лицар зриває квіточки, а вся груба робота садівника, пов’язана з доглядом за квіткою, дістається чоловікові.
— Ти хочеш сказати, що твій чоловік і є той садівник, який тебе доглядає?
— Ну-ууу, при чому тут мій чоловік?.. — розгубилася мама. — Я кажу взагалі за чоловіків у шлюбі.
— До речі, я щось не помітила, чи гуляє Славко з однолітками, — подивилася на мене Аліса. — Мені здається, він весь час удома.
— Славко не грається в комп’ютерні ігри і йому нецікаво з ровесниками, — відповіла мама. — Він любить розмовляти з дорослими, дивиться дорослі фільми й читає все, що написали філософи про стосунки чоловіків і жінок. Ти чула, як він говорить? Як старий чоловік.
— Але ж це ненормально, — здивувалася Цицалюк. — У його віці хлопчики десь бігають, починають курити, цікавитися дівчатками, роблять якісь дурниці.
Якби батько не виходив у цей час із свого кабінету, а додивився фільм до кінця, то, може, усе б якось обійшлося, але він зупинив фільм, зайшов до зали і запитав:
— Ти щось хотіла?
— Женику, ти — ідіот, — обурилася мама. — Я хотіла, щоб ти вигнав із туалету кота.
Батько стояв і тільки посміхався.
— Ти — кретин! Ось хто ти!
Він тільки вдоволено реготнув.
— Ти — придурок!
— Нільс Бор теж був ідіотом, кретином і придурком, — відповів батько, — і заплутувався в елементарних рівняннях, які виправляли його учні, але це не заважало йому бути автором першої квантової теорії.
— Ну, при чому тут Нільс Бор? — обурилася мама. — їй-бо, Женику, ти якийсь неадекватний.
— То це я — неадекватний?! — аж підскочив він. — Я — неадекватний?!! Ну, в такому разі нам немає чого жити разом!
Він ухопив куртку, одягнувся, грюкнув дверима, і в квартирі настала така прониклива тиша, як пауза у «Дев’ятій симфонії» Бетховена.
Ія Браїлко і шкільні гупанці
Мама, я і Аліса Цицалюк сиділи на кухні й вечеряли. На моїх капцях лежав Бахус і принюхувався, а я підігнув ноги по-турецьки й слухав, про що розмовляють жінки. Облизавши ложечку з медом, Аліса подула на чай, пригубила чашку, кокетливо позирнула на мене і сказала:
— А я сьогодні бачила, як Славко ішов зі школи з якоюсь дівчинкою.
— Хто це така? — злетіли вгору мамині вії, і вона цікаво подивилась на мене.
— Та це Ія Браїлко з 7-Б.
— І що ти з нею робив?
— Нічого, — почервонів я. — Просто випадково зустрівся і йшов зі школи.
— Випадково, — підморгнула Аліса Цицалюк. — Дивись, щоб не принесла матері в пелені онука.
— Алісо, не псуй мені хлопчика.
Вона так і сказала «хлопчика».
— Не кажи так про нього. Бач, як губки надув, — засміялась Аліса. — А скільки тобі років?
— Через тиждень буде чотирнадцять.
— Овва, то ти вже дорослий! Знаєш, що таке кохання?
— Кохання — це сон, який зникає під час пробудження, — відповів я.
— Хто це сказав? — засміялась Аліса.
— Я так думаю.
— Чуєш? Я ж казала, що він мислить, як старий чоловік, — втрутилася мама.
— Мамо, якби в тебе не було поганих думок, то не було б і поганих вчинків, і тато залишився б з нами.
— Хто це сказав?
— Конфуцій.
— Не теоретизуй, — поставила на стіл чашку мама. — Іди краще дивися свої дорослі фільми або читай Конфуція. Дай поговорити з Алісою. Мають же в мене бути хоч якісь жіночі секрети?
Я залишив їх на кухні й пішов до своєї кімнати. А доки мама з Алісою вечеряють, розповім вам, хто така Ія Браїлко.
З Ією ми познайомилися на шкільній дискотеці. Коли батько пішов із дому, перші дні я не знаходив собі місця. Мені здавалося, що не вистачає якоїсь частини мене. Так, напевно, почувають себе люди після ампутації рук чи ніг. Щоб забутись, я пішов на дискотеку. На Ію я наткнувся відразу. Вона була нафарбована і виглядала старшою, тому я здивувався, що бачу її вперше. Ми стояли поруч із колонками, від яких закладало вуха. У цьому несамовитому ревищі в такт музиці блимали кольорові вогні і дригались тіла, вихоплюючи зі спалахів знайомі та незнайомі обличчя. Коли заграла повільна музика, і шкільний ді-джей Сява оголосив дамський танець, вона зміряла мене з голови до ніг, видула з жувальної гумки великого пухиря, урочисто луснула, вийняла з рота жуйку, приліпила до колонки і підійшла до мене: