— Потопчемось?
Була в кофтинці з блискітками, темній спідниці, вся в пірсинґу й дешевій біжутерії. Я взяв її за руку й повів у танець.
— У тебе такий причухон, — закричала мені на вухо, перекрикуючи колонки. — Тебе як звати?
— Славко.
— А мене Ія, а якщо коротко, то — І. Ти з 8-А?
— Ти звідки знаєш?
— На перерві бачила.
— А ти?
— З 7-Б.
— Це з вашого класу Ніпель?
— І Ніпель, і Дупель, і Ковбаса, — назвала найчастіше згадувану серед підлітків шпану нашого району.
У її короткій стрижці кожна косинка стирчала окремо, ніби невдоволена сусідством з іншим волоссям, а сама Ія була невдоволена собою і рештою світу.
— Знаменитий у тебе клас, — закричав їй у вухо. — Мабуть, щодня когось водять до директора.
— Мене саму тягали в Гестапо, — вдоволено крикнула вона. — Молекула накапала. Записала мені в щоденник: «На перерві голосно ляскала жувальною гумкою. На моє зауваження сказала, що відлякує мух».
— А де ти живеш?
— На Ялтинській.
— А ти?
— На Ново-Дарницькій.
— Як тобі шкільні гупанці?
— Могло бути й гірше.
— А мої ціцерони? — випнула груди й зазирнула мені в очі.
Її грудей я не помітив. Мабуть, тому, що було темно, або вони поховались у складках її кофточки.
— Вищий клас! — вигукнув я.
І мій голос потонув у ревищі колонок.
— Ліфчик я ношу на розмір менший, щоб груди здавались повнішими.
— А чим ти хочеш займатись? — запитав її.
— Хочу рекламувати жіночу білизну на обкладинках чоловічих журналів.
У нашому класі всі хочуть бути банкірами, адвокатами, топ-моделями, політиками, бізнесменами. Тільки в мене ще немає мрії. Ну, такої, щоб на все життя. Єдине, про що я мрію, то це щоб знову зійшлися батьки, і було все, як колись.
— А ти ким хочеш бути? — запитала вона.
— Я ще не думав.
— А що тут думать? — закричала Ія. — Чоловік має заробляти гроші, а жінка їх тратить. Ти так смачно пахнеш, — принюхалась до мене. — Люблю, коли чоловік пахне сигарами й одеколоном «Антоніо Бандерас».
Я не курив сиґар і не користувався одеколоном «Антоніо Бандерас», але кивнув головою, тупцяючи в такт музиці.
Після дискотеки я провів Ію додому, вона жила навпроти школи в старому будинку з гастрономом, і ми обмінялись телефонними номерами.
— Ну, я пішов, — махнув їй рукою.
— Дзенькни завтра в трубу! Па!
Наступного дня я зателефонував їй після уроків, і Браїлко запропонувала:
— Хочеш заглянути до мене на харіус?
— А твої батьки?
— Трудяться, — буркнула вона.
— А чого ж? Можна.
Ми зайшли в квартиру.
— Стягуй шкуру і докери.
Я зняв куртку, роззувся.
— Мий лапи. Залазь на кухню. Забацаю тобі свій кулінарний шедевр — яєшню з баклажанами.
Ія одягла домашній халат, і через кілька хвилин на плиті зашкварчала яєшня.
— Ти сама готуєш?
— Само собейшн, — вдоволено виключила газ.
Вона відокремила на сковороді дерев’яною кописточкою два яйця мені й два собі, виклала в тарілки, дістала з холодильника слоїка з баклажановою ікрою, наклала в тарілки ікри, нарізала чорного хліба з тмином.
— Будеш Глінтвейн «Гарячі турецькі хлопці»?
— А це що таке?..
— Це такий озвірин.
Вона налила у велику чашку кримський «Портвейн», натрусила туди чорного перцю, накришила імбиру, поставила в мікрохвильову піч, зняла над плитою квітчасту рукавицю, дістала з печі чашку і розлила у склянки гаряче вино.
— Мекнемо на брудершафт?
Ми надпили.
— Повний абзац, — сказала Ія.
Глінтвейн робив свою справу. Я відчув, як п’янію, і вона — теж.
— Це в мене збита різкість чи вже галюни?
На нас напав дурносміх. Ми душилися сміхом, а я голосно гикав.
— Коли нападе гикавка, підніми праву руку і так посиди, — порадила Ія.
— А скільки сидіть?
— Ну, ти й шльоцик! Доки не пройде! — хихикнула вона.
Від випитого алкоголю її обличчя стало зовсім дитячим.
— Відполіруємось газоліном?
Я зрозумів, що треба брати ініціативу в свої руки.
— А не багато для тебе? — засумнівався я у її віковій здатності щодо такої кількості алкоголю.
— Я тобі хто, пепсіколка?
— А то хто ж?! Тобі тільки тринадцять.
— Сховай жало! — фиркнула Ія.
— Але ж ти ще дитина.
Вона почервоніла і вся стислася, мов пружина.