— Уявляєш? — зашарілася Цицалюк. — У Пасажі на мене витріщився високий чоловік із взуттям сорок сьомого розміру. Ми привітались, він радісно затрусив головою, поцілував мене в щоку і запитав:
— Як поживаєш?
— Дуже добре. А ти? — запитала його.
— І я добре, — відповів він.
Ми ввічливо розпрощались. І тільки коли той ґевал пішов, я зрозуміла, що бачила його вперше в житті.
Аліса Цицалюк була така рожевощока, свіжа і пишна, ніби щойно вийнята з печі булочка. Навіть дивно, чому досі її не укоськав якийсь чоловік. У свої тридцять п’ять років вона не мала особистого життя, тому любила дивитися телесеріали, які замінювали їй чоловіків, дітей та інші клопоти, що бувають у дорослих жінок. Для неї проблеми нашої сім’ї — теж серіал, за яким вона уважно стежить, бо хоче знати, чим усе закінчиться. Аліса боїться пропустити якусь важливу серію, а я хочу, щоб цей серіал щасливо закінчився для мене, для мами, для тата і для всіх нас.
Бьозник
Тринадцятого листопада був мій день народження. Чотирнадцять років — це не шістнадцять і не вісімнадцять, але вже недалеко від цього. Колись я чекав свого свята весь рік. У цей день мене завжди вітали батьки, дід Оксень, баба Соля, баба Павця і хрещена з Білої Церкви. Це було моє особисте свято, не заяложене державним офіціозом і лицемірним єлеєм учителів. Але цього разу я не почував ніякої радості. Мені хотілося десь сховатись і пересидіти цей день, щоб ніхто не вітав і не запитував, як там твій батько, що десь проводить час із Дєньгою, яка, крім музики, більше ні про що не говорить, і як там твоя мати, що зустрічається з власником найбільшого в світі джипа «Вепр» Птухою. Я почував себе найнещаснішим хлопчаком у класі, та що там у класі, у всій школі, а, може, й у всьому світі.
Вранці мене розбудила мама і всунула в руки нового рюкзака, про якого я їй весь час нагадував, а потім зателефонував батько:
— Славко? У тебе вже вуса ростуть?
— Ще ні, — буркнув я.
— Ну, то заїдь до консерваторії на другу годину. У мене для тебе подарунок.
Коли я снідав гречаною кашею з шкварками, зателефонувала баба Соля:
— Славику, щоб ти був мені живий і здоровий! Зайдеш сьогодні до нас на Поділ. Весь день буде хтось удома. У нас із дідом для тебе щось є.
А в школі Ірена Полулях від класу піднесла мені букетик блакитних троянд і, стріляючи своїми зеленими очима, з противним прононсом прогугнявила:
— У китайському фольклорі блакитна троянда символізує надію в недосяжному коханні. Тож нехай ці квіти допоможуть тобі досягти недосяжне.
І весь клас завив і заплескав у долоні.
Після школи я знайшов батька в консерваторії, і він всунув мені нові кварцеві дзиґарі. Він знав, що я хочу саме такого годинника.
— Що нового?
— Нічого, — похнюпився я.
— Ну, то їдь додому. В мене тут є ще деякі справи.
Я заїхав на Поділ, баби Солі не було, а дід Оксень дав мені п’ятсот гривень.
— На, купиш собі, що захочеш. Це від мене й від баби.
Мені здавалося, що всі вітають з днем народження, аби від мене відчепитись. Я приїхав додому і застав маму з Алісою Цицалюк.
— Вітаю свого улюбленого хлопчика, — цмокнула в щоку Аліса. — Це тобі, щоб гарно писав у своїх зошитах.
Простягла паркерівську ручку в футлярі.
— Дякую, — кивнув я, простягаючи мамі букета.
— А це що за квіти?
— Це блакитні троянди. В школі подарували.
Мама поставила троянди у вазу, погодувала мене і запитала:
— Що ти будеш сьогодні робить?
— Як завжди.
— Ти ж хоч сьогодні не дивися фільми про дорослих, бо вже скоро мохом обростеш біля комп’ютера, — дорікнула мені. — Іди погуляй з однокласниками. І перестань говорити про все серйозним тоном. Будь підлітком.
Я посидів із ними на кухні, а потім пішов до своєї кімнати і з відчаю зателефонував Ії Браїлко.
— Це ти? — зачавкала жуйкою, ніби ми ніколи не сварились. — Весь день вишу на вухах, а тут ще й ти дзенькнув. Що робиш? Я тільки віддуплилась.
— Святкую день народження.
— Чий?
— Свій.
Якусь мить вона пережовувала почуте і, голосно плямкаючи, нарешті зібралася з думками:
— Шнурки в склянці?
— Мама п’є чай з Алісою Цицалюк.
— А це що за дунька?
— Мамина подружка.
— Є дріжджі?
— Є.
— То прихопи з собою шампусика і пхай свого тухеса до мене.
Не люблю, як говорять ровесники, щоб виглядати старшими, ніж є насправді. Мені подобається мова благородних і сильних літературних героїв, яких хочеться наслідувати. Хоча сленґ Ії Браїлко мені здається таким же природним, як її пірсинґ і біжутерія. Тож я зрадів, що вона запросила мене до себе. В цей день мені хотілося побути з кимсь, хто мене розуміє. Ія мені здавалася саме такою дівчиною. Вона зірок із неба не хапала і не була схожою на відмінниць із мого класу Ірену Полулях чи Оксану Джигуль, але Ія трималася незалежно і завжди говорила те, що думала.