— Може, ви з дороги втомилися, то йдіть полежите, — сказала мама, пораючись біля газової плити.
— Очапіс! Яке там втоміласа. Всю дорогу камньом седєла. А Жєнік скоро прієде?
— Та вже скоро.
— Довго вон дєс лазіт.
Баба Павця подивилася на мамині доглянуті руки і на свої порепані вузлуваті пальці, ніби їх вперше бачила.
— Як ви там самі себе обходите? — спробувала прохромити виделкою картоплину мама.
— Хиба хочєш обходіт? Мусіш! Добре, шо Петро Козловскі на зіму города віорав. А то шо б я сама робіла? Як був жівий чолов’єк, а твой свекор Ліксандер, то було добрє. А так усіх просіш, перед усіма кланяєсса. А ти, Славік, як учісса?
— Непогано.
— Нє хуліганіш у школі?
— Ні.
— До й батько твой коліс добрє вчівса і ніколі ні в шо нє влазів. Ото толькі раз на вішню залєз да меж голлєм застряв, а твой дєд мусів єго стуль стягуват. А то шє був под льод провалівса на болотє, то спужавса і прібьог, мокрій і в жабуріннє, а я посаділа єго на п’єч, шоб нє застудівса.
Почувся знайомий короткий дзвінок, і я кинувся відчиняти двері. У коридор зайшов батько, поцілувався з бабою, роздягнувся, помив руки.
— Зачєняй, Славік, двер на защєпку. Вжє всє вдома.
— Тато зачинив.
— Ну, пора накривати стіл, — обізвалася мама. — Будемо вечерять.
Вона поставила на стіл паруючу картоплю, салат, мариновані помідори, смажену кефаль. Ми всілися за стіл. Я здогадався, що коли ходив до «Великої кишені», мама розказала бабі, що батько в нас не живе.
— Налєй менє, Жєнік, повчаркі горєлкі, шоб я віпіла за вас, да ві поміріліс і нє сваріліс, — сказала баба Павця.
Батько налив собі, мамі й бабі по чарці горілки. Вони випили і почали закушувати.
— Ти ж подівіс, Жєнік, яка в тебе жонка гарна, а ти крутіш хвостом, як кот пєрєд сметаною, — нахромила виделкою помідора баба Павця. — А цє ти сама ціє помідорі квасіла?
— Сама.
— Бо ціє дєвкі до добра нє довєдут. Там такіє вєртіхвосткі, шо толькі хочут од сєм’ї одорват. А потом кінє да ше й винуватим зробіт, — заплямкала помідором баба Павця. — А в тебє, Славік, дєвка є?
— Та куди йому? Малий ще, — відповіла мама.
— Тебє, Жєнік, грєх на свою жонку жалуваца і Славік он подівіс, якій у тебє. Налий ше повчаркі горєлкі, шоб нє пропала.
Вони випили, і баба Павця перехрестилась:
— Дякуват Богу, наєлас і напілас.
— Може, ще будете пити чай? — запропонувала мама.
— Я хочу ше з вамі схвотографіруваца на пам’єт, бо жізнь — сє така штука, шо скоро мінає.
Ми вийшли з-за стола, сіла на диван, і я своєю мильницею сфотографував бабу Павцю, маму і батька, як вона сиділа посередині, обнявши їх, а потім мама фотографувала мене з бабою і батьком.
— Я хочу ше схвотографіруваца з свойой нєвєсткою, — попросила баба.
І я їх сфотографував. На фотогорафії мама тримала в своїх доглянутих руках зашкарублі чорні руки своєї свекрухи і посміхалася.
— Пойду я вжє, мабіт, спат, — сказала баба Павця. — Ти постелі на якомус слончіку і дай радно, шоб я укрілас.
Мама постелила їй на дивані. Я пішов у свою кімнату, а мама з батьком — до своєї спальні.
Я боявся, щоб ця крихка рівновага, яка з’явилася з приїздом баби Павці, не зруйнувалась від найменшого подуву вітру. І довго лежав у прислухався, що там робиться за стіною, але в спальні батьків було тихо.
Вранці я почув бабин голос. Вона сиділа з мамою на кухні і розмовляла.
— Толькі притуліла ухо до подушкі, як чую, шо вжє пора встават.
Ми поснідали, і батько зібрався проводжати бабу Павцю на вокзал.
— Ві ж тут большє нє сваріца, бо нє тре’ манє такой житкі, шоб ти, Жєнік, дес по чужіх подушках з дєвкамі товкса.
Вона поцілувала на прощання мене й маму, і вже в коридорі, коли батько одягнувся, помацала його куртку.
— А цє ти у такой кацавєєчцє ходіш? А в жопку тобє нє холодно?
— В нього тепла куртка, — заспокоїла її мама.
Батько відчинив двері, вони вийшли, і я не знав, чи повернеться після цього він додому. Тільки Бахус терся під ногами і позирав на двері, ніби когось чекав.
Урок української мови
Після від’їзду баби Павці у школі в мене стався конфлікт. Взагалі-то я не мав наміру ні з ким сваритися і, тим більше, протиставляти себе класу, як сказала вчителька укрмови Алла Іванівна Коропець. З мене це вирвалося ненароком. Просто я не люблю лицемірства. Можливо, якби не сталося одного випадку, що передував моєму зриву, то й нічого б не було, але краще розкажу вам, із чого все почалось.