Выбрать главу

— Може, ви з дороги втомилися, то йдіть полежите, — сказала мама, пораючись біля газової плити.

— Очапіс! Яке там втоміласа. Всю дорогу камньом седєла. А Жєнік скоро прієде?

— Та вже скоро.

— Довго вон дєс лазіт.

Баба Павця подивилася на мамині доглянуті руки і на свої порепані вузлуваті пальці, ніби їх вперше бачила.

— Як ви там самі себе обходите? — спробувала прохромити виделкою картоплину мама.

— Хиба хочєш обходіт? Мусіш! Добре, шо Петро Козловскі на зіму города віорав. А то шо б я сама робіла? Як був жівий чолов’єк, а твой свекор Ліксандер, то було добрє. А так усіх просіш, перед усіма кланяєсса. А ти, Славік, як учісса?

— Непогано.

— Нє хуліганіш у школі?

— Ні.

— До й батько твой коліс добрє вчівса і ніколі ні в шо нє влазів. Ото толькі раз на вішню залєз да меж голлєм застряв, а твой дєд мусів єго стуль стягуват. А то шє був под льод провалівса на болотє, то спужавса і прібьог, мокрій і в жабуріннє, а я посаділа єго на п’єч, шоб нє застудівса.

Почувся знайомий короткий дзвінок, і я кинувся відчиняти двері. У коридор зайшов батько, поцілувався з бабою, роздягнувся, помив руки.

— Зачєняй, Славік, двер на защєпку. Вжє всє вдома.

— Тато зачинив.

— Ну, пора накривати стіл, — обізвалася мама. — Будемо вечерять.

Вона поставила на стіл паруючу картоплю, салат, мариновані помідори, смажену кефаль. Ми всілися за стіл. Я здогадався, що коли ходив до «Великої кишені», мама розказала бабі, що батько в нас не живе.

— Налєй менє, Жєнік, повчаркі горєлкі, шоб я віпіла за вас, да ві поміріліс і нє сваріліс, — сказала баба Павця.

Батько налив собі, мамі й бабі по чарці горілки. Вони випили і почали закушувати.

— Ти ж подівіс, Жєнік, яка в тебе жонка гарна, а ти крутіш хвостом, як кот пєрєд сметаною, — нахромила виделкою помідора баба Павця. — А цє ти сама ціє помідорі квасіла?

— Сама.

— Бо ціє дєвкі до добра нє довєдут. Там такіє вєртіхвосткі, шо толькі хочут од сєм’ї одорват. А потом кінє да ше й винуватим зробіт, — заплямкала помідором баба Павця. — А в тебє, Славік, дєвка є?

— Та куди йому? Малий ще, — відповіла мама.

— Тебє, Жєнік, грєх на свою жонку жалуваца і Славік он подівіс, якій у тебє. Налий ше повчаркі горєлкі, шоб нє пропала.

Вони випили, і баба Павця перехрестилась:

— Дякуват Богу, наєлас і напілас.

— Може, ще будете пити чай? — запропонувала мама.

— Я хочу ше з вамі схвотографіруваца на пам’єт, бо жізнь — сє така штука, шо скоро мінає.

Ми вийшли з-за стола, сіла на диван, і я своєю мильницею сфотографував бабу Павцю, маму і батька, як вона сиділа посередині, обнявши їх, а потім мама фотографувала мене з бабою і батьком.

— Я хочу ше схвотографіруваца з свойой нєвєсткою, — попросила баба.

І я їх сфотографував. На фотогорафії мама тримала в своїх доглянутих руках зашкарублі чорні руки своєї свекрухи і посміхалася.

— Пойду я вжє, мабіт, спат, — сказала баба Павця. — Ти постелі на якомус слончіку і дай радно, шоб я укрілас.

Мама постелила їй на дивані. Я пішов у свою кімнату, а мама з батьком — до своєї спальні.

Я боявся, щоб ця крихка рівновага, яка з’явилася з приїздом баби Павці, не зруйнувалась від найменшого подуву вітру. І довго лежав у прислухався, що там робиться за стіною, але в спальні батьків було тихо.

Вранці я почув бабин голос. Вона сиділа з мамою на кухні і розмовляла.

— Толькі притуліла ухо до подушкі, як чую, шо вжє пора встават.

Ми поснідали, і батько зібрався проводжати бабу Павцю на вокзал.

— Ві ж тут большє нє сваріца, бо нє тре’ манє такой житкі, шоб ти, Жєнік, дес по чужіх подушках з дєвкамі товкса.

Вона поцілувала на прощання мене й маму, і вже в коридорі, коли батько одягнувся, помацала його куртку.

— А цє ти у такой кацавєєчцє ходіш? А в жопку тобє нє холодно?

— В нього тепла куртка, — заспокоїла її мама.

Батько відчинив двері, вони вийшли, і я не знав, чи повернеться після цього він додому. Тільки Бахус терся під ногами і позирав на двері, ніби когось чекав.

Урок української мови

Після від’їзду баби Павці у школі в мене стався конфлікт. Взагалі-то я не мав наміру ні з ким сваритися і, тим більше, протиставляти себе класу, як сказала вчителька укрмови Алла Іванівна Коропець. З мене це вирвалося ненароком. Просто я не люблю лицемірства. Можливо, якби не сталося одного випадку, що передував моєму зриву, то й нічого б не було, але краще розкажу вам, із чого все почалось.