Я пояснював правопис складних прийменників і всі розділові знаки, але чим далі я писав і коментував диктант, тим більше мене охоплювало якесь нестерпне роздратування, наче мене привселюдно дурили і змушували в це вірити. А коли Алла Іванівна продиктувала останнє речення, я сказав:
— Ще й як соромиться!
— Що ти таке кажеш, Славику?!. — скрикнула вона.
— Я кажу, що як тільки продзвенить дзвінок, то більша частина класу відразу перейде на общєпонятний язик.
— Але ж це неправда! — вигукнула Коропець.
— І ви, Алло Іванівно, теж соромитесь солов’їної мови. Я чув, як ви розмовляли на перерві з учителем географії.
— Та як ти смієш! — густо почервоніла і голосно ляснула вказівкою об стіл. — Дай сюди щоденника! Щоб завтра без батьків не приходив!
Я приніс їй щоденника, і Коропець записала: «Зірвав урок української мови. Прошу батьків негайно прийти до школи».
— Що ти зробив? — суворо запитала мама, коли побачила щоденника.
— Сказав правду.
— Яку правду?
Я не захотів їй нічого пояснювати, бо все одно довелося б говорити про це ще раз. Наступного дня в учительській Алла Іванівна Коропець, тримаючи мене за руку, обурено вигукнула:
— Ну, скажи! Скажи матері, що вдягає тебе, годує, як ти висловив неповагу до одного з найсвятіших символів нашої держави.
— Що він сказав?!. — зблідла мама.
— Він сказав, що на перерві у класі соромляться мови Тараса Шевченка, Івана Франка і мови Лесі Українки. Ось що він сказав! Ще й кинув тінь на авторитет своєї вчительки, яка вчить його правильно висловлювати думки і любити свою країну. Від вашого Славка, Ліліє Оксентіївно, я такого не чекала. То це ти так віддячив мені за те, що я тебе вчила? То це так ти мене привселюдно ганьбиш, га? Та й якби ж це була правда! Ось мої колеги не дадуть збрехати.
Я зіщулився й побачив, як усі в учительській осудливо подивилися на мене, і ледь від сорому не згорів, та в цей час зайшов учитель географії. Притримуючи глобуса, він протиснув своє черевце повз нас, поставив глобуса на стіл і просипів:
— Алла Ивановна, ваш Тхоренко опять выпимши.
— Хорошо, Петр Сємьеныч, примем меры, — відповіла Алла Іванівна і відразу спохватилась.
Вивела мене з мамою з учительської і в коридорі почала розповідати, що я один із кращих її учнів і що, взагалі-то, я кмітливий і вихований. Притримуючи маму під лікоть, вона інтимно пролебеділа:
— У Славка пам’ять, як диктофон. Раз почує, а другий повторювати вже не треба. Це все гормони, Ліліє Оксентіївно. Такий у нього вік. Думаю, що чогось подібного більше не буде. Правда ж, Славику? — примирливо скуйовдила мені чуприну.
Вдома мама довго мене відчитувала, що я відбився від рук і не поважаю старших. Можливо, я зірвався тому, що вранці випив міцної кави? Кава була подвійна, такої я ще ніколи не пив, а це вирішив спробувати, бо вночі погано спав. Хоча все, що я їм тоді сказав у школі, було правдою. І якби мене перед усім класом змусили вибачитись, я б знову повторив те, що й тоді. Згодом мама вирішила, що в усьому винні сімейні чвари, про що й сказала Алісі:
— Це він так переживає через нас із Луньом.
І, можливо, якраз у цьому вона не помилялась.