— Ви — син піаніста Євгена Луня?
— Так.
— А про що ви хочете зі мною говорити?
Я замовк і відчув, як потію під пахвами, і піт дзюрочками стікає по ногах у черевики.
— Про предмет ваших філософських досліджень, — випалив у трубку.
На тому кінці зависла напружена пауза.
— Що ви маєте на увазі?.. — обережно поцікавився він.
— Я маю на увазі стосунки між чоловіками й жінками.
— А для чого це вам?..
— Для вирішення сімейної проблеми, — благальним голосом мовив я і сьорбнув носом.
— В такому разі, молодий чоловіче, я чекаю вас на вулиці Сосюри, 4. Наберете в домофоні 127 квартиру — і я пущу вас у під’їзд.
Левко Ребкало мешкав у дев’ятиповерховому будинку навпроти трамвайного депо. Я набрав номер його квартири і почув у домофоні обережний голос:
— Хто?
— В’ячеслав Луньо.
Двері запілікали, клацнули, я піднявся ліфтом, знайшов його квартиру і натиснув на дзвінка. За броньованими дверима затьохкав соловейко, до скляного окуляра притулився чийсь ніс і почувся той же обережний голос:
— Хто?
Я назвав своє прізвище. Заклацали замки, прочинилися двері, він визирнув у прочіл поверх ланцюжка, і тільки після цього пустив до помешкання. У коридорі пахло книжковим пилом і кислою капустою. Ребкало зустрів мене в домашньому халаті й теплих вовняних капцях. Він зачекав, доки я роззуюсь і зніму куртку. В коридорі я на свій сором побачив, що мій великий палець прорвав шкарпетка й цікаво визирає на пана Ребкала. Я зашарівся й поспішно сховав ноги в запропоновані мені повстяні капці. Господар провів мене в кабінет, заставлений книжками, посадив за журнальним столиком, запропонував кави, і коли гаряча кава вже стояла на столі, я доторкнувся губами до кавової піни і попросив:
— Скажіть щось про чоловіків і жінок, бо вчора я зробив одну дурницю і не певний, що це збереже мені батька й матір.
Він побачив мій відчай і заговорив тихо, ніби боявся надірвати голосові зв’язки. Говорив про Платона й неоплатоніків, виймаючи з пам’яті довгі цитати.
— Якщо ваша мати належить до жінок вищого ґатунку, в звертанні до яких пасує не пані, як кажуть у нас, шанобливо звертаючись до заміжніх жінок, а донна, як це прийнято в Італії чи Іспанії, то вона залишиться з вашим батьком, — сказав Ребкало і обережно поклав голову на спинку шкіряного крісла, щоб, бува, випадково не звернути собі в’язи. — Донна — жінка шляхетна, створена для чоловіка художнього типу. Як ювелір, що може відрізнити діамант від підробки, донна відразу відрізняє талановитого чоловіка від звичайного. Вона шукає серед чоловіків неординарну особистість і, зачарована талантом, готова бути з ним до кінця. Хоча, мушу зауважити, деякі з них бувають колючими, гострими на язик, із складним характером. Донні одержимий талантом чоловік важливіший, ніж просто чоловік, від якого вона може народити дітей. Для такої жінки ваш батько — той, хто допоможе їй бути собою, а для нього вона — жінка, яка роздмухує в ньому талант і гріється в його променях. Для донни створюють шедеври архітектури, пишуть музику й сонети. Але все, на жаль, ускладнюється ще однією проблемою. У ваших батьків середина віку. їм здається, що все можна почати спочатку, — він замовк і прислухався до свого дихання, ніби сумнівався, чи ще живе. — Італійський філософ доби Відродження Марсіліо Фічіно зауважив, що закохані обмінюються душами, тобто поступаються власним егоїзмом і живуть інтересами одне одного. Як чуттєвий різновид любові, кохання — це спілкування з Господом. Без Беатріче не було б Данте, хоча ще за життя Данте вже сумнівалися: а чи була насправді Беатріче?
Він замовк і заплющив очі. Здавалося, що Ребкало заснув, і я тихо пригубив каву, та коли ставив філіжанку на блюдечко, чоловік закліпав, і я зрозумів, що таким чином він зберігає сили, яких йому так не вистачає.
— Я відповів на ваше питання?
Його голос був кволий і губився в застояному повітрі, не долітаючи до книжкових стелажів.
— Навіть більше, ніж я сподівався, — подякував я за ті неймовірні зусилля, які довелося витратити йому на приготування кави та перетрушування цитат давніх філософів.
Ребкало важко зачовгав вовняними капцями, наче тягнув за собою мішки з цитатами, які щойно озвучив, і вже в дверях, зазираючи в очі, кволим голосом прохарамаркав:
— Але якщо у ваших батьків не складеться, ви маєте сприйняти це по-чоловічому стримано, бо життя, взагалі-то, річ непередбачувана.
Я міцно потиснув йому руку, а коли побачив вселенський біль у його очах, злякано відпустив кволу кисть, вибачаючись і задкуючи до дверей.