Десь там під асфальтом протікає річка Глибочиця, яку спочатку перетворили на канаву, а згодом пустили в каналізаційний колектор. Ще за царя Миколи II дід баби Солі торгував на дніпровській пристані дровами. А її бабця на свята любила готувати старовинний київський десерт — піраміду з прозорого желе, в якій горіла свічка. Колись це на київських весіллях вважалося, як зараз весільний торт.
Коли мама вчилась у десятому класі, вона познайомилася з батьком, що вже був студентом консерваторії. Його рід походить із маленького села Личмани біля Овруча. Це ще та глухомань, скажу я вам. Почули б ви, як говорить моя баба Павця, батькова мати:
— Да шо ті прічапівса, як пєвень до квочкі?
Піаніно в селі не було, тож батько їздив учитися грати за двадцять п’ять кілометрів до Овруча. У дитинстві він був такий запеклий, що навіть коли хворів і не ходив до школи, від піаніно його не можна було відірвати. їздив із температурою до райцентру і грав, доки його не проганяли. Батька не цікавило сільське життя, і в селі його в кращому разі вважали дивакуватим хлопчаком, бо не вмів виклепати косу й запрягти коня, а це для села було ознакою цілковитого кретинізму.
— Нєма в мене жісці! — бідкалася баба Павця, коли батько заганяв у землю косу, з тріском ламав кісся і розгублено стояв із двома уламками коси серед незайманої конюшини.
Але баба Павця дуже пишался, коли він грав на гітарі чи баяні.
— То цє Луньов хлопєц так віграє, чі шо? — перепитували у Личманах.
— Цє мой Жєнік так розходівса, — казала баба Павця. — А ві думалі, шо хто?
І цей дивак із забутого цивілізацією села внадився до київської школярки Лілі Маціборко, таке прізвище за дівоцтва було в мами, і наробив переполоху в її родині. Мій дід Оксень боявся, що його доця вийде заміж відразу після школи. А мама, як більшість українських дівчат, була нівроку і виглядала дорослішою, ніж насправді. Вони познайомились на Трухановому острові, коли мама купалася зі своєю шкільною подругою, а батько — з однокурсником із консерваторії. І відразу між ними зав’язались стосунки, які більше нагадували школярські. Батько зустрічався з мамою в місті, вони гуляли, їли шоколадне морозиво і ходили на концерти піаністів. Та коли мама почала приходити додому пізніше, і баба Соля хитрощами видурила від неї зізнання, що вона зустрічається зі студентом, на подільській квартирі спалахнув нечуваний скандал.
— Щоб удома була не пізніше дев’ятої, — похмуро казав дід і сердито грюкав дверима, — бо не знаю, що тобі зроблю.
І тоді мій батько, студент консерваторії Євген Луньо, рівно о дев’ятій вечора ставав під балконом Маціборків і так пронизливо співав, що з гуркотом розчинялись усі вікна й балкони, і в них з’являлися дівчата й молоді жінки, щоб послухати це личманівське диво. Навпроти будинку дзеленькотіли трамваї, гуділи автомобілі, розмовляли люди, та мій батько перекрикував шум вулиці і зривав аплодисменти у мешканців будинку і випадкових перехожих. А мама боялася навіть визирнути, щоб не накликати гніву діда Оксеня Маціборка, який у той час, коли починав співати батько, голосно вмикав телевізора, щоб не було чути під вікнами відчайдушних серенад.
Та минула осінь, зима і настала весна, а батько з регулярністю вечірнього експреса приходив під вікна Маціборків і несамовито співав. У дворі вже всі знали, як його звати і до кого він приходить, тільки дід вдавав, що це його не стосується. А коли сусіди почали в нього випитувати, коли нарешті він справить дочці весілля, дід скипів і почав проганяти батька з-під вікон. Спочатку він виливав йому на голову відро води й сердито кричав з балкона:
— Що ти виєш, як березневий кіт?
Але батько продовжував приходити за канаву й співати, перетворивши тихе сімейне життя Маціборків на суцільний концерт, присвячений початку дорослого життя зразкової київської школярки Ділі Маціборко. Нарешті дід перейшов до більш рішучих дій і почав проганяти батька з-під вікон. Батько йшов, але наступного вечора знову приходив. І тоді баба Соля вмовила діда запросити батька додому й вислухати, чого він хоче. Дід призначив йому зустріч, і на другий день рівно о дев’ятій вечора батько з букетом троянд переступив поріг Маціборків. Вся сім’я сиділа за столом, і Ліля Маціборко, червоніша за батькові троянди, нервово смикала торочки в настілнику.
— Ну?.. — сказав дід Оксень. — І що ти хочеш нам сказать?
— Видайте за мене Лілю, — забелькотів батько, кидаючись до неї з квітами.
Але баба Соля обурено перехопила букет. Її аж заціпило від батькового нахабства: