— Кіно знімають, чи що? — перепитала інша, лускаючи гарбузове насіння.
— А може, яке весілля?..
За селом стояли чорний «Ролс-Ройс» і білий автобус. Карета зупинилася, дочекалася, коли під’їдуть балагула й підвода, Бей виліз із карети, яка гойднулася від його ваги, подав руку Аллі Рачківській-Швагуляк і гукнув:
— Музиканти й актори пересідають в автобус.
Розрахувався з їздовими, і всі з шумом почали злазити з возів.
— До Києва, — буркнув Бей.
І манірний «Ролс-Ройс» з довгим капотом і великими колесами помчав вибоїстим сільським путівцем, уздовж якого тягнулись посохлі й закурені бур’яни, за ним — автобус, а карета, балагула й підвода з гуркотом покотилися назад.
Вони їхали мовчки порожнім трактом. У вікна автомобіля зазирали пожовклі дерева. У прочинене вікно вповзав дим горілого картоплиння і нагадував, що краща пора року й життя закінчилась. Про це подумала Алла й заворушилася на сидінні.
— Ти б зачинила вікно, — сказав їй чоловік. — Ще продме.
Жінка не зреагувала на його слова і запитала:
— То що ви скажете про останнього Тарновського?
— Тільки те, що він був колекціонером картин, зброї і жінок, — відповів Бей.
Він сидів біля неї, пренахабно розвалившись на задньому сидінні поруч із чоловіком, безцеремонно розглядав її оголені повні ноги, і вона зауважила, скільки в ньому неприхованої хтивості.
— А кого з відомих жінок він вніс до своєї колекції? — поцікавилась Алла.
— Коли молодшому Тарновському було сімнадцять років, економ застав його в ліжку зі своєю дружиною. Цим економом виявився Опанас Маркович, а його невірною дружиною — Марко Вовчок. Маркович наказав зібрати речі й без пояснень виїхав із Качанівки. Старший Тарновський намагався всунути йому в руки десять тисяч російських рублів, але Маркович був гордий і грошей не взяв. Після цього подружжя оселилося в Києві й жило в страшних злиднях. У їхній халупі на Куренівці була глиняна долівка, а замість дверей висіло рядно.
— А що, Марко Вовчок колекціонувала чоловіків? — повернулась до нього Алла й помітила, як ожив Роман Бей і ніби ненароком доторкнувся рукою до її литки.
— У цьому вона була успішнішою за колекціонерів Тарновських, яким шахраї могли за великі гроші продати куплені в посудній лавці срібні ложки й сказати, що це з кухні гетьмана Мазепи. Марко Вовчок таких промахів не допускала. Від кожного чоловіка вона брала все, що хотіла, а коли його вичерпувала, переходила до іншого. Від Опанаса Марковича вона взяла літературний хист і завдяки йому стала письменницею. Всі її українські твори в пориві почуттів були написані Марковичем.
— А хто навчив її мистецтву зачаровувати чоловіків?
— Це вроджене, — притиснувся до неї Роман Бей, і вона відчула, як його нога пашить нестримним чоловічим бажанням. — У неповні дванадцять років її спокусив вітчим, відставний унтер-офіцер, а в п’ятнадцять вона звабила Марковича, романтичного молодика, засланого до Орла за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. П’ятнадцятирічна Марія вже була досвідченою спокусницею, здатною закрутити голову будь-якому чоловіку. У двадцять років у її колекції вже були українські, російські, польські, єврейські, італійські, французькі, німецькі, англійські, іспанські чоловіки, які перекладали її твори різними мовами, водили в літературні салони, друкували захоплені рецензії, брали в далекі мандрівки, дарували діаманти і свою пристрасть. Марковичу судилася роль чоловіка, долю якого передбачила повитуха, що приймала пологи в його матері. Коли після одинадцятого ляпаса по гузенцю хлопчик запищав, пупорізка повідомила, що в малюка буде літературний талант, і він помре від нещасливого кохання. Маркович писав твори від імені своєї дружини, яка все життя мріяла про літературну славу, і помер від туберкульозу, яким вона його заразила.
Роман Бей нахабно навалювався на Аллу, не зважаючи на її чоловіка Тадея Швагуляка, що курив сиґару і байдуже споглядав краєвид за вікном автомобіля. Вона відсунулася до вікна, але нога Бея притислася до її литки, і Алла відчула, як запашіли щоки, і запитала, щоб розвіяти обурення й хвилювання, від яких перехопило подих:
— А чому Маркович дав їй такий псевдонім?
— Далекий предок Опанаса Марковича був євреєм Абрахамом, який 1656 року пристав у дорозі до шведського посла Готгарда Веллінґа, що їхав із місією до Богдана Хмельницького. Абрахам знав українську й німецьку мови і в дорозі міг згодитися в якості тлумача. Всю дорогу він скаржився послу на єврейські погроми, що чинили в Україні козаки, а в Чигирині порадив шведу продати сувій дорогого молдавського оксамиту і за ці гроші купити соболині хутра. Та коли він приніс обдерті старі шкурки, розгніваний посол прогнав його геть. Наступного дня Абрахам повернув сувій оксамиту і забрав шкурки. Коли ж посол поміряв сувій, то виявилось, що половину той відрізав собі. А одержані від продажу оксамиту гроші використав для лихварства і дер з усіх такі відсотки, що за це його прозвали Вовком. З того часу до одного з лихваревих синів, Марка, прилипло прізвисько Вовчок.