— А ти знаєш, скільки їй років?
— В Україні дівчата завжди виходили в сімнадцять, а деякі в шістнадцять і п’ятнадцять років, — знайшовся батько, з надією зазираючи в очі баби Солі. — Так що їй вже пора…
— То розкажи нам, — засопів дід, ледь стримуючи себе, щоб не задушити охопленого любовною пристрастю хлопця, — хто ти і за що жить збираєшся?
— Ще три роки я буду вчитись у консерваторії, — закохано забелькотів батько, — в цей час буду з Лілею жить у гуртожитку і заробляти на весіллях музикою. А коли закінчу, то стану піаністом, прославлюсь, Ліля буде мною пишатися, і ви — теж? Бо краще мати зятем відомого піаніста, ніж невідомого інженера чи сантехніка.
— А вона що буде робити? — поцікавився дід.
Вони сиділи за столом, навіть не доторкнувшись до струдля з яблуками, якого до чаю подала баба Соля.
— А вона, — відповів батько, — буде зі мною жить.
— І чим же вона буде займатись? — перепитала баба Соля, пожираючи очима батька, якому вже здавалося, що його аргументи майже доконали Маціборків, і він зараз доб’ється їхнього благословення.
— Вона буде любити мене й глядіти дітей.
— Добра мені спеціальність, — засопів дід.
— Послухай, що я тобі скажу, — нарешті оговталася баба Соля і взяла розмову за столом у свої руки. — У цьому році Ліля закінчує школу. Вона — відмінниця. Яке може бути весілля?! Вона в нас одна, і вона повинна вчитись. А ти хочеш, щоб зразу після школи сіла коло тебе й почала, як квочка, розводить тобі дітей. А ти з нею поживеш, роздивишся, знайдеш собі іншу. І що їй тоді робить, га? Без диплома, з дитиною на руках. Кому вона після цього буде тра?
— Для чого мені інша жінка?! Мені вистачає Лілі! — вигукнув батько.
— Цього ніхто не знає, — розсудливо мовила баба Соля. — І ти цього не знаєш. Сьогодні ти побачив Лілю і полюбив, а завтра побачиш Оксану й полюбиш ще більше. Така жизнь.
— Давай ми з тобою домовимося так, — сказав дід Оксень. — Ти можеш з нею зустрічатись, але тобі ще вчиться і їй вчиться, поживемо — побачимо. Може, колись і поженитесь, як до того часу не посваритесь. А зараз про це рано говорити. І щоб я більше цього не чув.
Вони стримано попрощались, і вже в порозі дід нагадав:
— Але до дев’ятої щоб вона була вдома, бо я нароблю тобі таких клопотів, що про це будуть знать і в консерваторії, і де треба.
Після цієї розмови батько продовжував зустрічатися з мамою. Вони одружилися, коли мама вчилася на четвертому курсі.
— На той час мої батьки вже не були проти одруження, — сказала мама. — Вони бачили, що за стільки років Луньо не змінив до мене свого ставлення. Його взяли до київської філармонії, і говорили про нього як про перспективного піаніста. Женик підпрацьовував на весіллях, і ми знімали однокімнатну квартиру на Вітряних Горах. А на останньому курсі, перед випускними екзаменами, я народила Славка. Тож інститут я закінчила з дитиною на руках.
— Яка романтична історія, — захоплено прошепотіла Аліса Цицалюк.
— Навіть Анфісі вона сподобалась, — розлив вино в келихи батько.
І за столом всі знову збуджено засміялись.
— Аліса, а не Анфіса, — нагадала мама.
— Вибач, — пробурмотів батько, — але ж ти на мене не ображаєшся?
— Я вже до цього звикла, — відірвала шматок виноградного грона Аліса Цицалюк. — Мені самій іноді буває приємно, коли мене називають Анфісою, Аліною, Альбіною, Альвіною. Гарно мати багато імен, шкода тільки, що це можна почути тільки від Євгена Луня.
До мене підійшов Бахус, вискочив на коліна, став передніми лапами на край столу і почав нюхати все, що там було.
— Давайте вип’ємо за те, щоб мій Луньо утримався на цій роботі, — підняла келих мама, — і щоб ми вичухались із своїх проблем, і щоб у нас все було добре.
Ми пили вино і слухали, як батько грає «Острів радості», свою улюблену фортепіанну штучку, наповнену сонцем, морем, небом, смаком персиків, погойдуванням нормандських трав і шепотом закоханих — бідного Дебюссі та дружини французького мільйонера Емми, про кохання яких розповідав батько. Його пальці, як нічні метелики, тріпотіли над клавішами, і ця музика, заповнюючи вечірній простір, розливала дивовижний настрій над Дарницею, і лише Бахус безтурботно грався китицями святкового настілника.
Скандал із Кремпохою
Вранці, після святкової вечері з Алісою, мама розклала на столі гроші, що приніс батько, десять стосиків по тисячі, й радісно сказала:
— Боже, як добре! Десять тисяч гривень за один місяць. Я зможу кинути репетиторство й Інститут Ґете і зайнятись нарешті докторською дисертацією.