З того часу страх перед газовою плитою поселив у батьковій голові ще одне дивацтво, якого ніхто не міг витерпіти, крім мене, звичайно.
Але для чого згадувати торішній випадок, якщо те, що відбулось у цьому році, коли в нас усе нарешті налагодилося, струснуло нашу сім’ю сильніше за Таншанський землетрус.
Згодом мама казала, що, радіючи батьковим грошам, перестаралась. Як зараз пам’ятаю її обличчя, коли вона розкладала гроші на столі, перераховувала і захоплено говорила:
— Хоч би не почув ніхто, як я тішусь, і не зурочив.
Та після цих слів батька вигнали з кафе «Старий рояль».
Після третьої зарплати мама кинула своє репетиторство й Інститут Ґете. І як тільки вона це зробила, у батька виник конфлікт з адміністратором кафе Кремпохою.
З появою батька в «Старому роялі» почала збиратися публіка з усього Києва. Якщо раніше до кафе заходили урядові чиновники й депутати парламенту, то незабаром усе частіше почали навідуватися студенти консерваторії, музичні критики і просто скромно одягнута інтелігенція, для якої гра батька стала викликом снобістським смакам пихатого буржуазного Києва.
Я був свідком сварки батька з Кремпохою. Того вечора всі столики в кафе були зайняті. Я примостився в куточку за барною стійкою, куди заздалегідь посадила мене офіціантка Катруся, ніби передчувала небачений аншлаґ. Незабаром усі столики були зайняті, а відвідувачі все підходили й підходили.
— Вибачте, у нас нема вільних місць, — сказала Катруся.
— Ми прийшли послухати музику, — поправляючи окуляри, відповів худорлявий хлопець. — Не будете проти, якщо ми тут постоїмо біля барної стійки? Чотири кави і один зелений чай без цукру, будь ласка.
Батько бачив, що відвідувачів заходить усе більше й більше і що вони чекають його музики. Катруся піднесла йому традиційну чарочку коньяку, він опустив руки на клавіші й почав грати. Його музика нагадувала тихі краплі, в яких відчувались велич і тривога.
— Сильвестров, «Постлюдіум», — сказав худий молодик.
— Я чула це у фільмі Франсуа Озона «Час прощання», — прошепотіла русява дівчина. — Музика на грані тиші.
— А то хіба не лисина Валентина Сильвестрова?
— Де?
— А он за столиком з кавою?
— Здається, він. Як пафосно сидить!
— Він грає заборонений колишньою владою київський аванґард шістдесятих років.
— Ціхо! Дайте послухать…
Батько замовк. У кафе стояла напружена тиша. Тільки почулося, як хтось поставив на стіл чашечку кави. І тоді він заграв щось динамічне й гучне. Я побачив, як у кутку побуряковів повний чоловік у костюмі від Бріоні, підвівся й підійшов до Катрусі:
— Мені адміністратора.
— Зараз покличу, — відповіла вона.
Біля чоловіка в костюмі від Бріоні з’явився адміністратор кафе Кремпоха.
— На що ви перетворили кафе?! — запитав він Кремпоху, перекрикуючи батькову гру. — Раніше тут звучав добрий шансон. А це що? Музика?! Це чорт зна що! Подайте мені рахунок!
Катруся злякано забігла за стійку, подивилась на монітор і принесла рахунок. Чоловік простягнув їй п’ятсот гривень.
— Здачу не треба, — сердито вийшов із кафе.
Після музичної паузи Кремпоха підкликав батька і прошипів йому в обличчя:
— Це що, гра на нервах?!
— Що ви маєте на увазі? — стримано запитав батько.
— Що ти грав?!
— Двадцять другу прелюдію Карабиця.
— Через тебе тільки що я втратив нашого постійного клієнта, — важко дихав Кремпоха. — За одне його відвідування кафе заробляло більше, ніж за всіх студентів, які поприходили сьогодні, щоб послухати твою малохольну музику.