Соломія аж похолола, коли почула про таку напасть на Остапа. Вона з обуренням відкидала ті обвинувачення, розповідала всю свою історію, благала, мало не плакала. Турок не схотів слухати, обернувся і забалакав із іншим. Драгоман замахав на неї руками і мало не випхав за двері.
Вона вийшла з конаку.
Що було робити, де шукати рятунку?
Вони мовчки йшли темною вулицею незнайомого города. Перед ними висів туман, а в йому виразно виднілись лиш жовті, мокрі гіллячки дерев, осяяні вікнами з верхніх поверхів кам’яниць. Прохожі стрічались рідко, зате під ворітьми, по лавках, сиділи рядами, як горобці на плоті, веселі й гомінкі румуни. Все це було таке чуже, таке байдуже до Соломіїного горя, ще байдужіше, як плавні. І чого вони з Остапом забились сюди? Нащо вони стільки терпіли, стільки набідувалися на Бессарабії, мало не пожили смерті у плавнях? Чи не краще було б зігнити у панській неволі серед своїх людей?
— Не журіться, — потішав її Іван, — таже там, у конаці, розсудять… Не їла душа часнику, не буде й смердіти… Побачите, що його пустять… А ми завтра порадимось із людьми… Я піду до хазяїна свого, він тутешній, знає порядки… Не журіться, жура не поможе… Гей, смутку мій, де б мені вас переночувати?.. Чи не знає Савка?.. Підемо до Савки, в нього добряча хазяйка…
По довгій блуканині брудними й темними вулицями вони добились врешті до Савки. Його не було вдома, та хазяйка Савчина пустила Соломію на ніч.
— Забіжу до вас завтра, так із полудня… може, випрошусь у хазяїна… — попрощався з нею Котигорошок.
Соломія цілу ніч проплакала і вранці не пішла на роботу. Вона нетерпляче чекала Івана.
І справді, Іван з’явився, як обіцяв, із полудня.
— Ну, що? — накинулась на нього Соломія.
— Бакшиш треба дати… Ви не знаєте, що то бакшиш? Куку — в руку… хабар… як не дамо, відвезуть раба Божого у Рені, до москалів… А ті не погладять по головці, ой ні… Розказував Савка, — ви ж пам’ятаєте Савку? — що як його відвезли звідси за Дунай, то там йому москалі так списали спину канчуками, що й досі сині басамани знати… та ще обголили половину голови, випекли на лобі тавро — ви не бачили, бо він чуприною закриває, — і відіслали до пана… Вже скільки по тюрмах поволочили, то він і лік тому загубив, а що пан награвся з ним, то, каже, й згадувати не хочеться. Та що — втік знов сюди, у Тульчу, каже, піду… завзятий хлопець… хе-хе!.. Треба бакшиш готувати та визволяти Остапа, а де грошей взяти? Де? Кажіть! Аж дур голови береться…
Невважаючи на всі розказані Іваном страхи, Соломії трохи розвиднілось. Коли тільки річ у грошах, — вона заставить себе, а роздобуде їх. Вона від рота відриватиме кожен шматок, кожен шеляг складатиме на викуп. Може, й Іван запоможе.
— Ось вам усе, що склав, хай і моє докупи… — наче вгадав її думку Іван, розвиваючи з хустинки купку срібла. Він засоромився і кліпав очима. — Та ще там у вашому клунку щось є… може, продасте шуплаття…
Соломія взяла гроші. В її клункові були коралі та деяка одежина. Вона те все позбувала — їй помогла Савчина хазяйка, — та грошей було мало. Однак Соломія на другий день уранці побігла у конак. Там її не допустили до старшого, драгомана вона не бачила, а жовніри скалили до неї зуби і зачіпали.
Соломія горіла від сорому і злості.
— І-і, бусурмени… так би й порізала вас, так би й поскручувала голови, як галченятам… Взяли безвинного — та ще й знущаються… — мало не плакала Соломія і показувала своїми дужими руками, як би вона поскручувала жовнірам голови.
Проте не було іншого способу, як ходити в конак, де можна було побачити драгомана, а на нього Соломія покладала надію. Драгоман, однак, небагато обіцяв.
— Не пустять твого чоловіка, і не сподівайся. Утік до нас — сиди тихо, а робиш шкоду — айда назад… Не клопочись дурно, й не побачиш його тепер…
— Змилуйтесь, визволяйте, безвинно чоловік погибає, — Соломія ткнула драгоманові гроші.
Драгоман узяв, полічив і покрутив головою,
— Мало…
— Більш нема… Отут усе, що роздобула…
— Ну, добре… приходь за три дні… ні, краще за тиждень… може, що скажу…
Соломія щодня блукала коло конаку — лиха, роздратована, мов голодна вовчиця. Вона не знала, чого вона туди ходить, але щось несвідомо тягло її у той бік. Вона ходила до втоми і мерзла. Мокрий сніг, легко падаючи, як цвіт вишні від вітру, лягав на землю і засипав Соломію, але вона не звертала на те уваги. Соломія була певна, що не дозволить перевезти Остапа за Дунай. Як це станеться, що вона зробить, вона не знала, але певність у тому зростала в ній з кожним днем. Вона ладна піти на видиму смерть, коли цього треба. Соломія вірила, що станеться якась незвичайна подія, якась невідома сила прийде у потребі на поміч, і та віра була у неї такою міцною, що Соломія кинула роботу, не хотіла заробляти та складати гроші, як поклала спочатку. Навіщо? І без того обійдеться. Аби дочекатися, що скаже драгоман.