А вітер гуде, розвіває дідові бороду і приносить йому тихий, ледве чутний, мов із дна Дунаю, поклик:
— Оста-а-пе-е!..
— Отак вона мене часто кличе, — оповідає дід людям, що інколи заходять у сторожку. — Як тільки вітер загуде — так і кличе до себе… то в комин гукне, то надворі покличе… а часом серед ночі збудить… А не приходить, ні… Та й хвала Богу, бо засмутилась би небіжка, коли б прочитала моє життя, як воно списане на спині…
І Остап охоче піднімає сорочку і показує збасаманений синій хребет, де списана, як він каже, його життєпись.
— Оце ззаду пам’ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля… кругом латаний… з тим і до Бога піду… Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав… Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…