– Коли б хоч їхав хто, – обізвався Яким, – розпитали б, чи не бачив чого в лісі.
Зустріли якогось жидка однією конячкою. Яким розповів йому своє горе та почав розпитувать.
– Я бачив зламані сани, а на них ялинку, – сказав той. – Подайтесь лісом управоруч.
– Ой, нема вже мого Василька, нема моєї дитини! – заголосила Олена. Той крик серця болісною луною розлігся в Якимовому серці.
Ще здалеку заманячили на дорозі поламані сани, зазеленіла присипана снігом ялинка. Яким під’їхав до саней. Олена перша зіскочила і почала припадати до саней та тужити на ввесь ліс. Яким стояв, сумно схиливши голову. «Так, – думав він, – Василька з’їли вовки…» Враз щось під’їхало. Яким озирнувсь і не хотів вірити своїм очам. Перед ним стояли його коні, а на санях сидів Петро, братів наймит.
– Ти звідки взявся тут? – скрикнув Яким.
– Та хазяїн послали мене по ваші сани. Ще й казали і сю ялинку відвезти до пана… Василько обламався учора, збивсь з дороги і ледве добився до нас уночі.
– То Василько живий?! – скрикнули разом Яким і Олена.
– Та вже ж живий… Оце недавно поїхали вдвох з нашим Омельком додому.
– Чи ти не брешеш?!
– Хіба ж я пес – брехати! – обізвався Петро.
– Слава тобі, Господи! – зраділи бідолашні. – Слава тобі, Господи, що він живий!
Петро взяв ялинку на свої сани, а поламані сани примостили на Якимових. Яким вйокав на коні, поспішаючи додому.
Василько вже був дома. Яким та Олена плакали з радощів, обіймаючи Василька. «Ми вже думали, що не побачимо тебе», – казали вони. А Василько весело щебетав, оповідаючи свої пригоди в лісі.
Листопад 1891 р., с. Лопатинці
П’ятизлотник Оповідання
Посвята моїй любій матері
Смерклося. Рожевий на заході край неба м’яким блиском осявав морозне повітря; останнє світло помершого дня, продершись крізь шибки до хати, ледве-ледве змагалось з сутінями, бо в хаті вже таки добре посутеніло.
Хима, сидячи на ослінчику, підкладала солому у грубку. Веселе полум’я жваво стрибало по соломі, осявало старе, борознами пооране обличчя Химине, плигало по стіні золотим зайчиком. У хаті було тихо: лиш солома тріщала в грубці та цвіркун цвірінькав під полом.
– Старий!..
Тихо.
– Хомо! – голосніше обізвалась Хима.
– Агов!
З-за грубки почулась шамотня.
– Я оце сиджу, – почала Хима, – та й думаю, що в нас борошно минулося… Тільки в нас хліба, що на полиці…
– І я не про що ж думаю… та що ж ти вдієш, коли не вродило… Доведеться пýдити… Візьми в жида пуд та й поклади карбованця з сороківкою… А де тії гроші?..
Хима тихенько зітхнула.
І знов стало тихо в хаті. Старі, хоч нарізно, та все про одно думали: свій хліб минувся, а купити ні за що…
«Починається!.. – думав Хома. – Оце він саме починається, той час, коли не стає хліба, нема й заробітків, час журби та горя, коли чоловік хотів би, як муха, зслизнути на зиму, щоб якось перетривати лиху годину».
Щороку сутужно Хомі, щороку не стає свого хліба, а сього року таки зовсім погано… І не дивниця, бо сього року недорід. Поля, звісно, обмаль: шнур під озимину, шнур під ярину, а шнур – толока, в кожній руці по шнурові. Ще як вродить, то потягне хліба до весни, а сього року жито вродило обрідне, ярину град вибив… Змолотив Хома жито, переміряв та й зажурився, аж сумно йому стало та страшно: жита усього було десять мірок… Коли б же хоч тих десять мірок змолоти – усе було б хліба на який там час, а то й на насіння треба лишити, треба і в гамазеї вернути, що винен… І так уже з тим хлібом поводилися обережно, так стереглися, щоб і крихіточка не загинула марно, а не стало… От лежить на полиці останній буханець хліба, а в діжі, де була мука, лиш пилочок біліє насподі, може, змете баба на галушки…
Воно не так страшно без свого хліба, коли б заробіток був! Ба, якби заробіток! А тут, як на лихо, і заробити ніде. Покликали його раз до двора дрова різати, дали за цілий день важкої праці сороківку – і за те спасибі, коли б частіше кликали!.. А хліб же тепер – не дай, Господи, – дорогий, не знати, чи кусати його, чи дивитись на його…
– А йди вечеряти, старий! – перепинила Хима гіркі Хомині думи і поставила на припічок горщик з гарячою бараболею в лушпинках. Біла пара хмарою звилась над горщиком, а старі, присунувшись близенько до нього, руками вихоплювали гарячу бараболю і, мачаючи в сіль, їли… Запивши вечерю холодною водою з кухлика, Хима та Хома обернулись до образів і почали голосно шептати молитву та важко зітхати, дякуючи Богові за хліб насущний…