– Кєпек! Асма кєпек[45]!..
Очі в провідника наллялись кров’ю і вилізли наверх, як у барана. Здавалось, діло скінчиться погано, але Септар переміг себе.
– Ей, старий, пильнуй своєї бороди, коли присвятив її, – погрозив він хаджі і, круто обернувшись, відійшов, насвистуючи до танцю.
Софта отетерів. Чорні очі його стали круглими й великими, в них малювався жах. Він чекав, що зараз розступиться земля й поглине зухвалого Септара або грішник знайде собі могилу під руїнами башти, по каменю розібраної обуреним народом. Але все було по-давньому: земля не розступалась, башта стояла на місці, і навіть правовірні сиділи спокійно, немов нічого не сталося, немов вони цілком поділяли Септарові погляди. Ба, навіть за хвилину почали розходитись, вимовляючись тим, що вже пізно, а завтра чекають на них справи…
Збентеженим, здивованим поглядом водив софта навколо себе – в голові його немов щось світало.
– Пута шайтана… пута шайтана… – шепотів він зсинілими устами, звернувши бліде обличчя до обуреного хаджі Бекіра.
Але той в безсилій злості лишень плював та сипав прокльони…
Останніми покинули башту хаджі Бекір та софта.
Мов привиди ті, сунулись вони по залитій місяцем вулиці, волочучи за собою довгі й головаті тіні. Сумні і розчаровані, виливали старі один одному свої жалі – і, немов спочуваючи їм, зітхало оддалік море та тоненьким голоском плакала в гаях сплюшка…
28 вересня 1899 р., Чернігів
По-людському Оповідання
Весняний вітер стиха віяв над виноградниками й охолоджував загрітих працею робітників. Вогка земля мліла в гарячому золоті сонячного проміння, вільна від тіней і холодків. Голі дерева немов курились сизо-зеленим димом: щось, наче мрія про розкішну літню одіж, обгортало їх сповнені соком віти. Скрізь було так багато світла й радості, так виразно відчувався трепéтний віддих поновленої землі, повітря було таке п’яне й повне щебетання, що мимохіть бажалось руху, крику, реготу…
Тож на роботі було весело. Ці кілька десятків робітників, що прийшли здалека на чужину заробляти щоденний хліб, немов забули на всі свої турботи під впливом весняної днини і так само щиро нищили чужу працю, як дбали за власну. Навряд хто з них думав, гупаючи важкою трамбовкою по зрубаному й засипаному землею винограднику, про хазяїна знищеного саду. Що їм той молдуван і та філоксера! То не їх діло, вони заробляють.
Над виноградником стояв гомін. Здебільшого земляки, вони завжди мали теми до розмов. Вони згадували своє село, своїх людей, наче тільки вчора з ними бачились, – і часто якийсь рух або одне слово, незрозуміле чужому, викликало цілий рій згадок і невпинний регіт.
Сонце припікало. То той, то другий, гупнувши трамбовкою, підносив білий рукав до засмаленого обличчя й обтирав упріле чоло, розпростовуючи зігнуту спину. Цей хвилевий антракт у роботі був таким природним, таким конечним, що я мимохіть звернув увагу на робітника, який ні разу не покористувався їм.
Цей робітник давно вже цікавив мене. Він одрізнявся од других своєю незвичайною працьовитістю, якоюсь завзятістю в роботі; він запекло викидав з себе силу як щось непотрібне й вороже. Його просто одривали від роботи на обід або спочинок, він завжди останнім і з видимою неохотою кидав її. Мовчазний і похмурий, з блідим нервовим обличчям, він рідко коли підводив очі – чорні, з лиховісним вогником. Я звик його бачити у всяку погоду в куцій чугаїнці, в рудій шапці на збитому волоссі, з короткою люлькою в зубах, з якої він раз у раз пахкав, випускаючи струмок синього диму. Я знав, що його звуть Карпом, що він хороший робітник – і більш нічого. Розмовитися з ним мені не вдавалося.
Я підійшов до Максима. Цей був цілком протилежна натура. Високий і білявий, вимуштруваний у військовій службі, од якої лишалась у нього лиш зручність в рухах та брава постать, – він був весь пóрив і одвертість.
– Ви добре знаєте Карпа? – поспитав я.
– Атож… Ми з їм з одного села, з одного кутка, сусіди навіть… Тільки ліса й ділить наші дворища.
– Чи він зроду такий працьовитий та мовчазний?
Максим осміхнувся:
– Та він трудяга парубок був… звісно, не такий, як тепер, коли його напало…
– Як напало? Що напало? – зацікавився я. – Розкажіть, Максиме.
Максим спалахнув. Рум’янець залляв його обличчя, і білі вуси стали немов молочними.