– Багато розказувати, – запнувся він і зараз же почав: – Він, бачите, письменний, грамоту знає, книжку читає. Ще парубком усе, було, до вчителя ходить. А вчитель наш розумний пан був, не гордий, та щось прошпетився, й загнали його кудись… далеко од нас… Так ото було чи в неділю, чи в свято – Карпо вже й сидить в учителя на бесіді. Парубки на вечорниці збираються, кличуть його до дівчат – не хоче.
«Що я, – каже, – почую там розумного, чого навчуся?.. Дурниці, й більш нічого…»
«Чи не в ченці часом гадаєш постригатися?» – жартують було.
«У ченці я не піду, а худобиною нетямущою вік звікувать не бажаю…»
Хлопці й налають його, що він наче худобиною їх нарікає, а він нічого, знов до учителя в гості…
Ми з Карпом товаришували – звісно, зросли укупі, разом і горобців дерли, і товар пасли, разом і парубочили… Оце в неділю збираюсь, було, на музики, підійду до ліси й гукаю Карпа, щоб охотніше було поміж челяддю. А він висунеться з хати та й тягне мене у садок.
«Ходім, – каже, – до мене, я тобі краще щось розкажу».
Не хочеться часом, та так же просить, так просить. Посідаємо в холодку, й почне він говорити, почне оповідати, – про що вже він мені не розкаже! І як люди по чужих землях живуть, і де які звірі водяться, і що всередині у чоловіка робиться, яке серце, з чого кров та як вона по жилах біжить. Говорить, а очі в нього так і блищать, мов жарини… А часом зіб’ється, запутається.
«Ні, – каже, – не так, піду спитати в учителя».
Недовго й ходив – поїхав учитель…
Засмутився Карпо, не їсть, не п’є, як ніч ходить… Глузують наші, на сміх його беруть: «Що ти, батька рідного поховав чи тобі коняка здохла, що мов неприкаяний тиняєшся, од вітру валишся?»
«Батька!.. що мені рідний батько? Пустив на світ темного, як табака в розі, та й звікуй отак… а цей мені очі одкрив… світ мені тепер не той став, одмінився наче. Тільки не встиг ще про все дізнатися».
«А ти б до нової вчительки… вона б тебе довчила», – рають хлопці та моргають один на одного, бо добре знають, що нова учителька така, що й кочергою вижене з школи, коли до неї за чим удасися.
Почав Карпо з нудьги до мене вчащати. Нема вже йому вчителя – то він до мене на розвагу та й виливав журбу свою.
«Дивлюся я, – каже, – на наше життя, й аж страх мене огортає. Цілий вік у ярмі, мов худобина яка; кожен норовить тебе запрягти, та ще й поганяє… А що з того маєш? Ні спочинку, ні страви людської, куліш та борщ нізчимний… В хатах тісно, поросята та телята укупі з дітьми зимують; грязь, дихати нічим, нездорово. А ми ж люди, а не свині у хліву…»
Смішно мені з Карпа.
«Хіба ж ти досі не бачив сього, адже ти зріс отут, разом з нами усіма…»
«Бачив я, та мов не бачив, а тепер мені розвиднілось, полуда з очей спала…»
Та й почне розказувать, як живуть люди по чужих землях, – не знаю, чи правда тому, що в книжках пишуть…
«А ми що? Живемо, як кроти, риючись у землі, і байдуже нам, що світить сонце…»
Отак нудився парубок з рік, а далі втихомирився трохи, оженився. Ну, як очоловічився вже, тоді, звісно, не до книжок і не до думок. Достатки невеликі, цілий день у роботі. Дитинка знайшлася… Став він як і люди: забув за своє. Тільки часом, коли щось дуже дошкулить йому, – от як випас людський присудили панові або як урядник голову побив мому братові, – він, було, лається в громаді: «Ех ви, заморені, захарчовані! Куди вам заступитися за громаду, коли у вас в жилах юшка з картоплі».
Не скажу вам, що з ним було тоді, як мене у москалі взято. Чотири роки одбув, повернувся додому, чую – новина: Карпова тітка померла – десь у городі служила – стара дівка, самотня, й записала Карпові двісті рублів. «Ого! – думаю собі. – Тепер мій сусідонько забагатів, піду одвідаю його, чи жив-здоров».
Щойно я на сінешній поріг, а вже з хати шибнуло на мене духом печеного м’яса, мов на Великдень. Ввійшов у хату – в печі горить, молодиця щось присмажує, а за столом сидить червоний, аж піт з його капле, Карпо и уминає страву. Зрадів та так з масними устами й поліз цілуватися. Посідали ми. Дивлюсь – на столі повно полумисків і з печеним, і з вареним, а долі кістки валяються.
«Ну, як же тебе Бог милує? Чув я, що тобі пощастило… Аж тепер хазяїном станеш…»
«Та спасибі Богові й тітці покійній: хоч трохи оддишу та поживу по-людському».
«Воли собі купиш або десятину поля».
«Воли! Що мені з волів? Я сам досі був як віл у плузі. Ні, годі… тепер я поновлю свою кров, наберуся сили. Он у Німеччині або в Англії робочий чоловік кожен день їсть м’ясо. Того він і сміливий, і розумний, людиною нарікається… В йому кров грає… А ми що? Жінко, давай, що там насмажила…»