Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап пéрчить козу або баран валує вівці, – все було так просто, природно, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засмітила їй серця. Правда, кози та вівці стають од того кітні, але людям помагає ворожка. Марічка не боялась нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить. На згадку про се Марічка лукаво осміхалась до себе і обіймала Івана за шию:
– Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе?
– Єк Бог даст, моє солодашко.
– Ой ні! Велику пізьму має у серці стариня наша. Не набутися нам.
Тоді його очі темніли і груз топірець в землю.
– Я не требую їхнею згодою. Най що хотє роб’є, а ти будеш моєю.
– Ой мой-мой! Шо ти говориш…
– Шо чуєш, душко.
І наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постоли розсідались.
Однак не все так складалось, як думав Іван. Ґаздівство його руйнувалось, вже не було коло чого усім робити і треба було йти в найми.
Жура гризла Івана.
– Мушу йти в полонину, Марічко, – сумував він заздалегідь.
– Шо ж, йди, Іванку, – покірно обзивалась Марічка. – Така нам доля судилась…
І вона співанками косичила їх розлучення. Їй було жалко, що надовго перервуться їхні стрічі в тихому лісі. Обіймала за шию Івана та, тулячи до його лиця біляву головку, стиха співала йому над вухом:
– Ізгадаєш?
– Ізгадаю, Марічко.
– Нічьо! – потішала вона його. – Ти меш, сарако, вівчарити, я му сіно робити. Вилізу на копицю та й си подивлю в гори на полонинку, а ти мені затрембітай… Може, почую. Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу нічку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков – тоту бачить Іванко…
Тільки співати залишу…
– Чьому? Співай, Марічко, не втрачай веселості свої, я си хутко поверну.
Але вона тільки сумно головою хитала.
стиха обізвалась до нього Марічка.
Марічка зітхнула і ще сумніше додала:
– Отак і мені… Може, і занехаю…
Іван слухав тоненький дівочий голос і думав, що вона давно вже засіяла гори співанками своїми, що їх співають ліси й сіножаті, ґруні й полонини, дзвонять потоки і виспівує сонце… Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля…
Теплим весняним ранком Іван ішов в полонину.
Ліси ще дихали холодками, гірські води шуміли на скоках, а плай радісно підіймався угору поміж воринням[15]. Хоч йому тяжко було покидати Марічку, а проте сонце і та шумлива зелена воля, що підпирала верхами небо, вливали в нього бадьорість. Він легко стрибав з каменя на камінь, наче гірський потік, і вітав стрічних, аби тільки почути свій голос:
– Слава Ісусу!..
– Навіки слава.
По далеких горбах самотіли тихі гуцульські оседки, вишневі од смерекового диму, яким прокурились гострі дашки оборогів[16] з запашним сіном, а в долині кучерявий Черемош сердито поблискував сивиною та світив попід скелі недобрим зеленим вогнем. Переходячи потік за потоком, минаючи хмурі ліси, де озивалась часом дзвінком корова або білиця сипала вниз під смереку об’їдки шишок, Іван піднімався все вище. Сонце починало пекти, і кам’яниста доріжка мулила ноги. Тепер вже хати попадалися рідше. Черемош простягся в долині, як срібна нитка, і шум його сюди не доходив. Ліси уступали місце гірським сіножатям, м’яким і повним. Іван брів серед них, як по озерах квіток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню жмутком червоної грані або блідим вінком невістульки. Вниз западалися боки гори у глибокі чорні ізвóри, звідки родились холодні потоки, куди не ступала людська нога, де плекався тільки бурий ведмідь, страшний ворог маржини – «вуйко». Вода попадалася рідше. Зате як припадав він до неї, коли знаходив потік, той холодний кришталь, що омивав десь жовті корні смерек і аж сюди приносив гомін лісів! Коло такого поточка якась добра душа лишала горнятко або коновочку гуслянки.