Побіг до кухні й одчинив двері.
Там було ясно.
Побачив Варвару. Стояла біля стола зігнута, зів’яла, спокійна і щось стирала.
– Вар…
Хотів говорити і не міг.
Лише дивився. Великими очима, наляканими, гострими і незвичайно видющими. Обіймав ними цілу картину й найменші дрібниці. Побачив те, біля чого щодня проходив, як той сліпий. Ті босі ноги, холодні, червоні, брудні й порепані… як у тварини. Дранку на плечах, що не давала тепла. Землистий колір обличчя… синці під очима… То ми все з’їли, разом з обідом… Синій чад у кухні, тверду лаву, на якій спала… поміж помий, бруду й чаду… ледве прикриту… Як у берлозі… Як та тварина… Зламану силу, що йшла на других… Сумне каламутне життя, вік у ярмі… Вік без просвітку, вік без надії… робота… робота… робота… і все для других… для других… для других… щоб їм було добре… їм, тільки їм… А він хотів ще од неї приязні!..
Не міг говорити. Пощо? Все таке ясне і просте.
Вибіг із кухні назад в столову.
– Ти бачила? – кинувсь на жінку. – Не бачила? Піди подивися… Чом вона не страйкує? – кричав якимсь незвичайним для нього голосом. – Чом не страйкує?
Бігав по хаті, наче хто бив його пугою; йому було душно, не мав чим дихати.
Підбіг до вікна й, не пам’ятаючи, що діє, почав одкручувати гайку. Швидко й нетерпляче.
– Що робиш? – кричала на смерть перелякана жінка.
Не слухав. Пхнув щосили прогонич. Залізний бовт з брязком ударив у віконницю, аж луна пішла під високою стелею. Вікно відскочило, вдарилось половинками в лутки, і в хату віллялось жовте каламутне світло. Осінній вітер кинув досередини цілу хмару дрібного холодного пилу і якихсь невиразних хаотичних згуків.
– Чом вона не страйкує?
Ловив грудьми холодне повітря і не помічав навіть грізного клекоту вулиці.
А вулиця стогнала.
– А-а-а… – неслося десь здалеку, як од розірваної греблі.
– А-а-а… – котилось ближче щось дике, і чулись в ньому і брязкіт скла, і окремі крики, повні розпуки та жаху, і тупіт ніг великої юрми… Скакав по вулиці звощик, і гнався за ним туркіт коліс, як божевільний… Осінній вітер мчав жовті хмари й сам тікав з міста.
– А-а-а… а-а-а…
1906 р., Чернігів
В дорозі Оповідання
Дe б Кирило не був, що б не робив, скрізь оточала його атмосфера, густа й своєрідна, що заслоняла багато предметів, наче їх зовсім не було на світі. Атмосфера гаряча, тривожна, вся – небезпека і боротьба, вічний упад і підойма, розквіт надії й розпука, почуття сили й знесилля і безконечно довга дорога, на якій стільки вже полягло… Дорога, якій, здавалось, кінця не видко. Цілий ряд жертв, загин благородних, найближчих, чад крові і танець смерті, гарячий ворожий віддих, що припадає до сліду, й те вічне «мусиш», що гнало зв’язувать там, де розірвали, розжевріти те, що пригасало. Ту атмосферу носив Кирило з собою, як квітка запах. Вона одіпхала од нього родину, у ній розплились колишні звички й потреби молодого життя, розвіялось навіть прізвище власне. «Кирило», «товариш Кирило» – хіба він звався коли інакше?
Краса природи, принадність жінки, чари музики і слова – все се котилось, як хвилі в далекому морі, чужі й невидимі. Природа – се були день або ніч, зима чи літо – час зручний або незручний задля роботи; жінка – товариш чи ворог, пісня – лиш те, що кличе до боротьби. І двадцять три роки, подвоєні в тінях на худому обличчі, у зморшці на чолі, немов зреклись своїх прав, зсушили молодість…
Високий, стрункий, білявий; блакитні очі, притомлені трохи; темна сорочка, широкий пояс – такий приїхав він в город.
Учинив «явку», сказав пароль. Добре! Тільки треба зачекати листа.
А тим часом Кирила повели аж на край міста, де в певному захисті міг перебути.
Йшли довго душними вулицями, повними пилу, аж сіло сонце, і на золоті неба, як на тлі візантійського образу, зачорніли сильвети тополь та дахів. Товариш говорив щось нервово, наче хотів впевнити не тільки Кирила, але й себе, що справа цікава, а тим часом в його облізлій фігурі і в поруділім пальті чулось щось винувате і безнадійне.
На квартирі їх стріла хазяйка і показала кімнату. Ну, тепер на добраніч. Як тільки надійде лист, зараз можна почати роботу. Кирило лишився сам і байдужно дивився, як ніч обгортала садок – чорна, густа і тепла. Сів на порозі і закурив. Було так тихо, спокійно. Червоний вогник цвів серед ночі, як квітка щастя, в пітьмі думалось ясно, як ніколи при світлі. Він думав про те, задля чого приїхав, що має зробити, і чорний павук-турбота почав уже ткать свої сіті.