Чудасія!
«Нащо ж він тобі?»
«Як «нащо»? Треба ж знати, чи доволі тепла, чи здорово людині в хаті, чи нездорово».
Ну, думаю собі, це вже ти почав своєї. Піду краще вісь кінчати. Позичив сокиру та й з хати.
Коли так надвечір, — майструю я ще коло стодоли, чую, — в Карповому дворі сварка. Щось так здорово басом лається — і голос по знаку. Прислухаюсь — аж то тесть Карпів, жінчин батько. «За що вони завелися?» — думаю собі, та й приступивсь до ліси.
«Оддай мені ті гроші, що ще не проциндрив! — кричить тесть. — Я їх заховаю, поки не прочумаєшся».
«Яке вам діло до мого життя й до моїх грошей? Не ви мені їх дали!» — сердиться Карпо.
«Опам’ятайся, Карпе! Що ти вигадав: по-панському схотів жити, кров свою одмінити? Чи ти сповна розуму? Ей, накласти б тобі на бідність, щоб знав, як переводити важкою працею загароване добро».
«Не по-панському, раз вам сказав, а по-людському! Ну, та що з вами балакати, однаково як з тим кілком!»
«Що ти мені сказав?»
«Те, що чули».
«Та-ак?»
«А так».
«Ну, то бувай здоров, небоже!» «Щасливо».
Розсердився старий, гримнув дверима, пішов.
А Карпо й собі надувся, мов індик.
«Йди, — каже, — під три чорти, обрид».
Овва! Думаю: розбили глек, а воно недобре, бо тесть таки частенько запомагав Карпа. Прийде коза до воза.
Минула осінь. Зима в нас того року стала зразу — рівна, сніжна. А у селі не забувають Карпа, усе його ймення мелеться й шеретується. Одні кажуть, що він уже проїв ті гроші, що тітка одписала, а другі присягають, що в нього чимало ще лишилось. Усе, кажуть, возить щось з міста, загорнене папером. Та й коня сторгував у іванівського попа, ще й не абиякого, а за сто карбованців. Півсотні оддав уже, а півсотні позичає в нашого таки чоловіка, багатенького хазяїна. Бач, думаю, й не похвалився, дарма що товариш і сусід. Коли се справді — приводить коня. Кінь гарний, расовий, басує, що й не вдержиш, сказано — огер. Хвалиться Карпо, радий такий.
«Правда, — каже, — дешево купив?»
«Воно-то недорого, так інший за ті гроші пару купить».
«Е, я люблю хоч небагато, так гарного».
Того ж таки дня запріг він буланого в санчата й повіз жінку кататися. Зглядаються люди, все село дивує з нового багатиря.
На другий день зайшов я за чимсь до Карпа, не застаю, сама йно молодиця.
«Нема, — каже, — мого вдома: повіз іванівському попові за коня гроші».
Тонко ж ти прядеш, голубе, коли на позичені гроші такі коні купуєш. А проте повіз, то повіз. Сам знаєш, що робиш, мені байдуже.
Коли це вночі, спимо ми, щось у вікно — стук!
Схопився я:
«Хто там?»
«То я, Карпиха».
«Чого вам?»
«Вийдіть на час».
«Ну, що там?» — питаю з порога.
«Ой лишечко, біда — коня вкрадено, чоловіка привезли п’яного, без пам’яті, ще й гроші у нього витягли — п’ятдесят рублів. Йдіть до нас, давайте яку раду».
От тобі й маєш, думаю, та скоріш на себе кожушанку і йду. Вступив у хату — лежить Карпо на лаві плазом, мов зарізаний кабан, і пальцем не ворухне, одно постогнує. Розхристаний, розперезаний, без чобіт — гидко глянути. Коло нього сидить чоловік, таки з нашого села, що привіз його. А молодиця що не гляне на Карпа, то так і заголосить, аж тіпається, бідна.
«Що ти наробив, клятий? Пропали ми тепер на віки вічні. Де ти гроші подів, ледащо, кажи — де?..»
Та сіпає його, та торсає за плече. А він тільки лупне очима та й мукне. Звісно, людина непитуща, його й розібрало.
«Обшукайте його, — раю, — скрізь, може, де знайдете».
«Нема, — каже, — я вже скрізь оглянула, навіть устілки з чобіт повикидала, бодай його з пам’яті викинуло!»
«Де ж це він начастувався?»
Чоловік той і розповів: «їхав він, — каже, — до іванівського попа і вступив по дорозі до мальованої корчми, не знати за чим. А там пили якісь — хто його розбере, чи воно панки, чи цигани... От він з ними й почав про своє: і як треба по-людському жити, і чому неправда у світі повелася. Добалакались до того, що Карпо під стіл ізвалився... Бачу, — каже, — діло погане, вивів його з корчми, глип — аж нема коня. Ну, наробив я галасу... Сюди-туди — шукай вітра в полі... Тоді я його на свої сани й привіз...»
«Давайте раду», — благає Карпиха.
Стягли ми з Карпа свиту, поклали на постіль — хай проспиться, а самі на коней і майнули на розвідки.
Повернули аж на другий день, з полудня вже було, ні з чим, звісно...
Тільки я в хату — суне Карпо до нас, а сам схуд, зчорнів, як з хреста знятий.
«Еге, — кажу, — отак наші по-людському живуть...»
Глянув він на мене — та так жалібно, аж за серце вхопив.