— Соломіє! — обізвався рівночасно козячий голос. — Чи це ви, чи ваша тінь?.. Хе-хе-хе...
Соломія озирнулась: перед нею стояв Котигорошок.
— Іване! А ви звідки тут узялися? — скрикнула вона, зрадівши йому, як рідному.
— А що? Ви думали — пропав?.. Де ж Остап?
— Остап... та ходім краще звідси, сядемо де, я вже потім куплю що треба... — І Соломія вивела з юрми зраділого такою ласкою Івана.
— Хе-хе-хе! Гора з горою не зійдуться, а ми... — сміявся він, ледве постигаючи короткими ногами за Соломією, і його сите тіло гойдалось від сміху.
Іван за цей час погладшав, вилюднів наче і виглядав не наймитом, а скоріш хазяїном. Коротку суконну чугаїнку він широко підперезав зеленим поясом, широченні шаровари пустив поверх халяв, від чого став іще коротшим, а цапину борідку запустив, і вона поважно лежала на його грудях, мов у статечної грошовитої людини. Вони примостились на сходах під крамницею.
— Оце але! — дивувався Іван. — Наче мені сон сниться, що вас бачу... Розкажіть хоч, яким чудом ви тут опинилися?
Соломія почала оповідати, та Іван раз у раз перебивав її:
— Хе-хе! Я гукаю: Остапе! Соломіє! — аж коли гляну, а навкруги вода... тільки буль-буль під веслами, буль-буль... а берег так і пропав у темряві... — Ох, лишко! — охкав Іван, наче баба. — Під саме серце влучив, бач...
Іван витріщив на Соломію очі і крутив, здивований, цапиною борідкою:
— ...Аякже, аякже, таже обсмалили б, як кабана.. пропала б душа християнська ні за понюшку табаки... хе-хе!..
...Ви думаєте — точнісінько так і мені було: ото пристали ми до берега...
...Оце але! Ну й бісова циганка!.. він її лупцює, а вона йому очі з лоба дере, так як...
Іван перебивав Соломіїне оповідання та все поривався розповісти про свої пригоди. Врешті він таки доп’яв свого.
— Вилізли ми з човнів, стали на турецьку землю, а мені й світ не милий, їй-богу!.. Де! Чоловік думав при купі з гарними людьми, а тут... тільки клунок ваш у руках... Йдемо на другий день у конак[29] записуватись, а мені все ви на думці з Остапом, мало не плачу з жалю... Записали нас — кажуть, вільні... Ну, живий живе й гадає — хе-хе-хе!.. Одні з нашої валки подались на Тульчу, на Ісакчу, до родичів, а я бачу, що й тут наші люди, та й лишивсь. Може, думаю, яку звістку про вас почую — їй-богу!.. Та чекайте ж бо, не перебивайте... От вийшов я на базар — став коло наших... оглядаю тих, що наймають... Проходять турки — гал-гал-гал! Як жиди наші... Чорні греки так і шпають, так і шпають... Підійшов до мене один чоловік — румунами їх тут звуть... «Йди, — каже, — до мене за «аргата»...» Аргат — це по-їхньому, а по-нашому — наймит... А я й не знав, про що він... «Чого хочеш? — питаю. А він — аргат, аргат... Насилу розтолкували люди... «Чому ні?» — кажу, та й пішов за ним. Людяний чоловік, спасибі йому, харчі добрі... Оце як молодиця його почне на мене гримати, то він і піддобрюється, щоб я не покинув: «Бун[30] аргат, — каже, — бун», — ще й по плечу плеще... Та що він собі мислить, що я довіку буду молотити йому на гармані!.. Лякже, сподівайся, хе-хе-хе!.. От Савка — пам’ятаєте Савку — такий високий, сухий?.. Е, які ж бо ви, отой Савка... що... що такий сухий, високий, верстою дражнили... та він кличе під Тульчу... «Йди, — каже, — туди, там землі не міряні, бери займай, скільки сили твоєї, рубай ліс, став хату, хазяїном будеш...» Знаєте що, Соломіє... ой, знаєте що: рушаймо усі туди, їй-богу!.. І Остап із нами... От буде добре! Ходім зараз до вас, порадимося ще з Остапом... однак сьогодні свято... Ну, це але! Ну, це так!.. І не гадав, і не снив навіть... Правду кажуть: гора з горою... хе-хе-хе!..
Іван крутив головою; від щасливої гадки ситий вид його і круглі очі блищали, мов помазані маслом. Він, невгаваючи, жебонів своїм козячим голоском, хвалив, сподівався, божився і прохав.
Соломія й сама думала про ті сторони, куди закликав Іван. Роблячи у болгарина, вона чула про селитьби втікачів і тільки ждала, щоб Остап трохи очуняв. Тепер, разом із Іваном і з отим Савкою — який це Савка? — охітніше буде вирушати у нові місця.
— Ну, добре. Ви вже тільки заждіть, поки я зроблю покупки...
— І я з вами піду... я вже буду триматися вас, як сліпий плота, а то знов загублю де... хе-хе-хе...
Незабаром Соломія з Іваном простували повз плавні до циганської оселі. Іван був радісний, веселий, дробцював короткими ногами і все говорив та й говорив, мов горохом сипав.