Фатьма теж слухала.
Вона була з гір. З далекого гірського села, де жили інші люди, де були свої звичаї, де лишились подруги. Там не було моря. Прийшов різник, заплатив батькові більше, ніж могли дати свої парубки, й забрав її до себе. Противний, неласкавий, чужий, як усі тут люди, як цей край. Тут нема родини, нема подруг, прихильних людей, це край світу, нема доріг навіть звідси...
— О-ля-ля... о-на-на...
Нема доріг навіть, бо як море розсердиться, то забирає єдину прибережну тропу... Тут тільки море, скрізь море. Вранці сліпить очі його блакить, удень гойдається зелена хвиля, вночі воно дихає, як слаба людина... В годину дратує своїм спокоєм, в негоду плює на берег, і б’ється, і реве, як звір, і не дає спати... Навіть в хату залазить його гострий дух, од якого нудить... Од нього не втечеш, не сховаєшся... воно скрізь, воно дивиться на неї... Часом воно дрочиться: укриється білим, як сніг на горах, туманом; здається, нема його, щезло, а під туманом усе-таки б’ється, стогне, зітхає... Ось як тепер, о!..
— Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух!..
— О-ля-ля... о-на-на...
...Б’ється під туманом, як дитина в пелюшках, а потому скидає їх з себе... Лізуть угору довгі подерті шматки туману, чіпляються до мечету, закутують село, залазять у хату, сідають на серце, навіть сонця не видно... Та от тепер... от тепер...
— О-ля-ля... о-на-на...
...Тепер вона часто виходить на дах кав’ярні, притуляється до дерева і дивиться на море... Ні, не моря вона шукає, вона стежить за червоною пов’язкою на голові чужинця, немов сподівається, що побачить його очі — великі, чорні, гарячі, які їй сняться... Там, на піску, над морем, зацвіла тепер її любима квітка — гірський крокіс... — О-ля-ля... о-на-на...
Зорі висять над землею, місяць — над морем...
— Ти здалеку?
Алі здригнувся. Голос ішов зверху, з даху, і Алі підняв туди очі.
Фатьма стояла під деревом, а тінь од нього вкривала Алі. Він спаленів і заїкнувся:
— З-під... Смірни... далеко звідси...
— Я з гір.
Мовчанка.
Кров бухала йому до голови, як морська хвиля, а очі полонила татарка й не пускала од своїх.
— Чого забився сюди? Тобі тут сумно?
— Я бідний — ні зірки на небі, ні стебла на землі... заробляю.
— Я чула, як ти граєш...
Мовчанка.
— Весело... У нас у горах також весело... музики, дівчата веселі... у нас нема моря... А у вас?
— Близько нема.
— Йохтер?[34] І ти не чуєш у хаті, як воно дихає?
— Ні. У нас замість моря пісок... Несе вітер гарячий пісок, і ростуть гори, немов горби верблюжі... У нас...
— Цсс!
Вона наче ненароком висунула з-під фередже білий, випещений вид і поклала з фарбованим нігтем палець на повні рожеві уста.
Навкруги було безлюдно. Блакитне, як друге небо, дивилось на них море, й лиш біля мечету просунулась якась жіноча постать.
— Ти не боїшся, ханим[35], розмовляти зо мною? Що зробить Мемет, як нас побачить?
— Що він схоче...
— Він нас заб’є, як побачить.
— Як він схоче...
Сонця не було ще видно, хоч деякі шпилі яйли вже рожевіли. Темні скелі виглядали понуро, а море лежало внизу під сірою поволокою сну. Нурла спускався з яйли і сливе біг за своїми буйволами. Він поспішався, йому було так пильно, що він не помічав навіть, як копиця свіжої трави зсувалась із гарби на спини буйволам і розтрушувалась по дорозі, коли високе колесо, зачепившись за камінь, підкидало на бігу плетеною гарбою. Чорні присадкуваті буйволи, покручуючи мохнатими горбами й лобатими головами, звернули в селі до свого обійстя, але Нурла опам’ятався, повернув їх у другий бік і зупинився аж перед кав’ярнею. Він знав, що Мемет там ночує, і шарпнув двері.
— Мемет, Мемет! Кель мунда![36]
Мемет, заспаний, скочив на ноги і протирав очі.
— Мемет! Де Алі? — питав Нурла.
— Алі... Алі.. тут десь... — і він обвів зором порожні лавки.
— Де Фатьма?
— Фатьма?.. Фатьма спить...
— Вони в горах.
Мемет витріщив на Нурлу очі, спокійно перейшов через кав’ярню і виглянув надвір. На дорозі стояли буйволи, засипані травою, і перший промінь сонця лягав на море.
Мемет вернувся до Нурли.
— Чого ти хочеш?
— Ти божевільний... Я тобі кажу, що твоя жінка втекла з дангалаком, я їх бачив у горах, як повертав із яйли.
Меметові очі полізли наверх. Дослухавши Нурлу, він оді-пхнув його, вискочив з хати і, коливаючись на своїх кривих ногах, поліз по східцях наверх. Він оббіг свої покої і вискочив на дах кав’ярні. Тепер він справді був як божевільний.
— Осма-ан! — крикнув він хриплим голосом, приклавши долоні до рота. — Са-алі! Джепа-ар! Бекір! Кель мунда-а! — Він обертався на всі сторони і скликав, як на пожежу: — Усе-їн! Муста-фа-а-а!