— Але ж, тату, мені здається, що... — вмішалася Ліда.
— Прогнати не трудно, — перебив Ліду Антоша, — тільки що вийде з сього... Паші в селі тепер не дістанеш, та й мужики добровільно не дадуть... хіба грабувати будуть... Коли ти сього хочеш, то проганяй...
— Ах, бідні коні, — зітхнула Ліда, — що ж вони винні...
— Що ти сказала? — спинився проти неї Аркадій Петрович, піднявши брови.
— Я кажу, тату, що коні не винні...
— Їх би можна поставить на ніч під намет коло стайні, — обізвався Антоша.
— І дати оброку... не збідніли б од того... — додала Софія Петрівна.
— Залишіть, прошу, свої ради при собі! Мені їх не треба... — носився по хаті Аркадій Петрович, хапаючи голову в руки. — Я і сам знаю, що коні не винні, — спинився він коло дочки. — Се ти правду сказала. Коні тут ні при чім... ну, і що ж з того?
Але він був уже непевний, вже наче зів’яв. Кров од-ступила на місце, вуси зіллялись з лицем, очі втратили твердість холодного льоду, там вже світилось щось покірне і винувате, коли підняв їх на сина.
Завагався хвилину і несподівано запитав:
— А стане ж у нас оброку?
— Я розстараюся вже... І сіно маємо свіже.
Не чекаючи далі, Антоша зник в сінях.
— Навести козаків!.. — знизав плечима Аркадій Петрович, знов заходивши по хаті. — Я... й козаки!.. Хто б сьому повірив?..
В його рухах вже не було таких гострих, як перше, ліній.
Гнів зірвався, мов морська хвиля, що встала зразу в зеленій люті, а далі слизнула і з легким шипінням поповзла піною по пісочку.
Крізь одчинені двері доносилось іржання голодних коней, що вступали у двір, і бряжчало оружжя на козаках.
«Страшний день» починався зовсім не страшно. Під вікнами бились і цвірінькали горобці, сонце встало таке веселе, що сміялись вікна, стіни і навіть постіль, де спав Аркадій Петрович. Ще не одягшись, він підбіг до вікна. Тепле повітря м’яко штовхнуло його у груди, а очі зразу спочили на довгім ряді кінських блискучих задів. Кремезні козаки, в одних кольорових сорочках, чистили коней, і сонце грало на їх голих по лікоть руках, на засмалених шиях, на розлитій навколо воді.
Він дивився на сонце, на свої ниви, на масу ніг, кінських й козацьких, що однаково сильно тупали в землю, вбирав у себе гамір пташок, фиркання коней, грубі лайки войовників і раптом почув, що він голоден.
— Савка! — гукнув він на цілу хату. — Принеси каву!.. — І шуснув назад у постіль, щоб ще хоч трохи поніжить старече тіло.
А коли Савка приніс, він любовно поглянув на пахучий напій, понюхав теплий ще хліб і вилаяв Савку, що кожушок на сметанці занадто тонкий.
Мишка солодко спала, звернувшись клубочком, в ногах на постелі.
2—15 березня 1912 р., Капрі
Коментарі
ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ
Дата і місце написання: 3 жовтня 1911 р., Чернігів.
Уперше надруковано в журналі «Літературно-науковий вісник»,
1912, кн. 1, стор. 5—32; кн. 2, стор. 209—226.
Зацікавленням темою з життя гуцулів М. Коцюбинський значною мірою завдячує В. Гнатюку. Ще з 1902 р. видатний фольклорист і етнограф починає систематично знайомити Коцюбинського з народною творчістю карпатських українців, з етнографічними матеріалами про Гуцульщину, зокрема періодично надсилаючи письменникові томи багатотомного видання етнографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Так, у серпні 1902 р. Коцюбинський одержав т. ІХ цього видання під назвою «Етнографічні матеріали з Угорської Русі. Зібрав Володимир Гна-тюк». У листі від 14.Х.1902 р. письменник дякує В. Гнатюкові за надіслані три томи етнографічних матеріалів — т. IV (анекдоти), т. ІХ (матеріали з Угорської Русі), т. ХІІ (легенди) — і повідомляє, що ці матеріали стануть йому, Коцюбинському, у великій пригоді. 24.VII.1906 р. М. Коцюбинський так пише В. Гнатюкові про зібрані останнім і видані в «Етнографічному збірнику», т. XVII (Львів, 1906) і т. XVIII (Львів, 1908) пісні-коломийки: «Розважали мене під час вакацій Ваші коломийки. Що за хороша книжка! Просто подивляє багатство народної творчості, багатство, колоритність мови. «Буду красти», певно, скаже кожен письменник, читаючи сю книжку...» Діставши від В. Гнатюка «Етнографічні матеріали», т. XIV, де Гнатюк опублікував матеріали з Закарпаття, Коцюбинський пише останньому 6.ХІІ.1908 р.: «Це надзвичайно цінний матеріал, як етнографічний, так і діалектологічний. Як видасте коломийки — не забудьте прислати мені, бо дуже цікавлюся ними».
Сюжет повісті «Тіні забутих предків» перегукується з трагедією Шекспіра. В них можна знайти чимало спільних рис. Як Мон-теккі й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. Як і в трагедії «Ромео і Джульєтта», в обох ворогуючих родах є діти, які кохають одне одного, — Іван і Марічка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкоді. Як і у Шекспіра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гімном коханню. Але на тому, власне, аналогія й обмежується. Головна колізія в обох творах — смерть героїв — різна. Якщо в Шекспіра трагедія відбувається через випадкову неузгодженість дій Ромео і Джульєтти, то в Коцюбинського — інакше. Мотивом самогубства і Ромео і Джульєтти є їхнє кохання.