Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців.
Упорядник Кирил Галушка
Вступ
Для кожного народу його походження — це річ фундаментальна. «Хто ми: чиї сини, яких батьків?» Без відповідей на це питання важко торувати шлях у сучасності й тим паче в майбутнє. Останні два роки змусили багатьох українців гостріше замислитися над питанням походження та історичного шляху нашого народу.
Український народ протягом століть змінював свої назви (були древляни чи сіверяни, потім русь чи русини, потім черкаси чи українці), але як спільнота він здавна жив на тій самій землі. Серед народу завжди були ті, хто бачив себе лише в межах свого села, а також ті, хто мислив категоріями великих держав — Рюриковичів чи Гедиміновичів, Речі Посполитої чи Російської або Австрійської імперій... Проте були й ті, хто відчував, що саме тут, на нашій землі, є родюче підґрунтя на майбутнє.
Сучасна історична наука не викреслює з нашої історії жодного народу. Попри те, що кочівники століттями воювали із хліборобами на наших теренах, вони всі разом долучилися до формування сучасного народу України. Українці, кримські татари, болгари та угорці, готи і греки, гагаузи, поляки і росіяни — це все сучасна Україна. Кожен народ свого часу долучився до нашої спільної спадщини.
У цьому томі серії «Історія без цензури» ми простежимо за шляхами наших найдавніших предків — від початків залюднення території сучасної України до розквіту Київської держави у середині XI ст.
Історія свідчить, що серед європейських країн через територію України пройшло найбільше народів. Це означає, що наша культурна спадщина в Європі — найбагатша. Частина з тих народів пройшла, розчинилася і зникла, хтось осів, а ще певна частина жила тут здавна й зосталася на рідних теренах. Наші пращури завжди адаптувалися до тих умов, які диктував їм навколишній світ. Але при тому вони й самі впливали на світ: чи то далекими збройними походами, чи то мирною хліборобською працею біля власної оселі.
Ці народи — осілі й кочівники, які розмовляли різними мовами, господарювали по-своєму, — жили власним розумом і досвідом і протягом життя змінювали суспільні, господарські та політичні моделі, створювали мирні громади чи войовничі держави. Але все це становить наш історичний досвід, аналогів якому немає. Чи цікавий нам цей досвід? Відповідь на це питання ствердна. Адже не можна нехтувати тисячоліттями власної історії, оскільки це наш надійний фундамент як народу XXI століття, що будує свій спільний дім.
У цьому томі різні автори — провідні археологи та історики України — викладуть у нарисах шлях пращурів сучасних українців від найдавніших часів до середини XIII століття. Різні за стилем викладу — і більш популярні, і наукові нариси — знайдуть свого читача, оскільки зорієнтовані на широкий загал тих, хто цікавиться історією.
І насамкінець слід зазначити, що цей видавничий проект не має на меті підтримувати якісь історичні міфи, навіть українські патріотичні. Адже Україна — це країна, в якій історична наука строката і має серед дослідників різні думки та оцінки. І це не є нашою слабкістю, а навпаки — силою. Тому що зброя сучасних українців у напівтонах XXI століття — це усвідомлена правда та невтомний пошук істини. І це стосується не лише історії, а й життя кожного з нас. Нам не потрібна цензура — нам потрібна вільна країна.
Народи України у найдавнішу добу
(М. Відейко)
Загальний склад населення території сучасної України у доісторичну добу
Ці часи іноді називають «праісторією», тобто тим, що було «до історії». Тобто історії писемної, занесеної на давні скрижалі чи глиняні таблички, пергамен або папір — залежно від часу та місця дії. Глибина цієї історії для території України вимірюється нині десятками тисяч років, якщо брати до уваги історію саме сучасного виду розумних істот, які, однак, не були ні першими, ні другими розумними істотами на планеті Земля, не кажучи про Європейський континент. Отож та доісторична доба в наших краях так чи інакше сягає певних глибин антропогенезу, завершуючись часами, коли вони потрапили в поле зору людей, здатних писемно зафіксувати свої враження від знайомства з ними та місцевими мешканцями.
«Історичний момент» все ж таки настав якихось 2700— 2500 років тому, якщо не лічити легенд, витоки яких слід шукати за кілька століть перед тим. Однак і наступні півтори тисячі років писемні джерела все ще за великим рахунком вперто балансують на межі байок, легенд та замовного літописання, приправленого забобонами різного ґатунку та політичною кон’юнктурою — з відповідними наслідками для тих, хто намагався і намагатиметься ту історію якимось чином відтворити.
«Історію народів» почали писати якраз на світанку історії, але вже тоді виявилося, що кожне місто, не те щоб народ, збирає її з легенд, оброблених творцями історії на власний розсуд чи на замовлення. Лише поява такої науки, як археологія, показала, що є такі сторінки історії, про які визнані авторитети не мають жодного уявлення. Мало того, чи не щороку відкопували таке, що раз на 10—15 років виникав (і виникає досі) вагомий привід історію дописемну переписати. Коли наприкінці XX століття до справи підключилися молекулярні біологи з генетичними дослідженнями, світ дізнався про такі подробиці своєї історії, що і досі намагається їх якось збагнути та осмислити. Історія нашого краю не є винятком, вона лише маленька частина історії світу, у якому усе так чи інакше пов’язане.
Наступні підрозділи, у яких ітиме мова про історію краю від кам’яного віку до сарматів, не раз нас у тому переконають. Як тільки не називали цю землю або її частини — Кімерія, Скіфія (мала і Велика), Таврика, Сарматія... Одна і та сама річка називалася і Данапром, і Борисфеном. Однак і за тисячі, і навіть за десятки тисяч років до того, як звучали згадані назви, існували інші, нині нам невідомі.
Вони були першими
Історію заселення території України людьми сучасного типу починають 40 000—30 000 років тому. Хоча сліди розумних істот на її території мають вік, який сягає мільйона років. Ті розумні істоти вже вміли не тільки виготовляти зброю і полювати з нею, але й використовували вогонь, мали неабиякі навички виживання на цій частині суходолу, навіть обриси та природа якого у ті далекі часи мало були подібні до сучасних. Недаремно сліди подій тих далеких часів сховані нині під товщею землі, відкладень, які акумулювалися на давній поверхні землі упродовж сотень тисяч років.
Наступали і відступали льодовики, піднімалися гори і виникали річки та висихали озера, а розумні істоти, яких сьогодні називають по-різному — одних пітекантропами, їх наступників — неандертальцями, з року в рік займалися тим самим — полювали (асортимент здобичі нехай повільно, але змінювався), мандрували від річки до річки, від озера до озера, облаштовуючи стоянки то у захищених від крижаних вітрів з півночі ярах і печерах, то ховаючись від спеки під зеленню прадавніх лісів. На деяких стоянках життя тривало достатньо, аби нагромадився цілий шар помітної товщини, де сліди виготовлення з кременю вістер до мисливської зброї сусідять з кістками впольованих звірів — до мамонтів і бізонів включно. Традиції виготовлення зброї у кожної групи були свої, і вони свято передавалися від покоління до покоління.
На цій землі змінилися сотні поколінь неандертальців, аж поки сюди не примандрували предки сучасного населення Європи — представники виду homo sapiens sapiens. Їх мандрівка почалася в Африці, де цей новий в історії планети Земля вид розумних істот виник майже за сто тисяч років до переселення на північ з зупинкою десь на Близькому Сході. Їх було небагато. Приблизно дві тисячі — чоловіків, жінок, дітей різного виду, яким випала доля заселити усі континенти, — і ті, на яких вже були розумні істоти, і ті, до яких вони так і не потрапили. Як на мене, то саме з цього історичного моменту мали б нині починатися усі підручники для вивчення історії, якими послуговуються громадяни країн Європи, Азії, Австралії та обох Америк.