Кімерійці, що мешкали в Приазов’ї та на рівнинах Передкавказзя (про них дещо відомо з однієї версії міфу про аргонавтів) під ім’ям гелонів і навіть мали там фортеці, перебралися, як повідомив римський історик Плутарх, «на північ, у лісовий край». Вважають, що цим «лісовим краєм» була північ Полтавської, частина нинішніх Сумської і навіть Чернігівської областей. Деякі кімерійці, судячи зі знайдених багатих курганів, теж на чолі з царями, відкочували до городищ на Правобережжя Дніпра. І ті, й інші не припиняли зв’язку зі своїми одноплемінниками, котрі вирушили на південь, у Закавказзя, — про це свідчать привезені з тих далеких країв речі. Поховання кімерійців знайдені також у Криму. Там частина з них цілком могла приєднатися до таврів, що укріпилися у передгір’ях.
Чимала частина «народу кімерійського», імовірно з Передкавказзя, вирушила на південний берег Чорного моря й оселилася в Каппадокії, що на якийсь час була перейменована на «країну Гамір». Це переселення, ясна річ, також не обійшлося без мудрого й войовничого царя. Мине майже сто років, і цим іммігрантам доведеться знятися з віднайденої батьківщини й повернутися до Європи, у її центральні райони.
Північні сусіди Кімерії
Якщо називати Кімерією степову смугу Північного Причорномор’я, то на північ від неї життя місцевих племен хоч і було порушене великою посухою, що спустошила південніші райони, проте цілковито воно не занепало. Після X століття до н. е., якщо судити за кількістю нових поселень, тут навіть спостерігається демографічний вибух. У культурному плані картина складається доволі різноманітна, чимось схожа на ситуацію часів пізньої бронзової доби.
Для цього періоду лише між Карпатами та Дніпром виділяють кілька археологічних культур, створених хліборобами. Серед них — лужицька, висоцька, гальштатська або гава-голіградська, чорноліська. Деякі з них поширені далеко за межі Краю. Представники цього величезного хліборобського світу, як і за давніх часів, досить активно опановували нові території на сході. На батьківщині Богдана Хмельницького, поблизу Суботова, виявлено залишки фортифікацій та поселень «чорнолісців»[5]. Та й сам Чорний Ліс, що дав назву культурі, перебував ще південніше, можна сказати, просто під носом у кімерійців. Просування чорноліської культури спостерігається навіть на Лівобережжя, де вона досягла межі сучасних Сумської та Полтавської областей. Саме вони заклали перші житла й, імовірно, укріплення там, де згодом постане найбільший населений пункт Східної Європи, згодом описаний еллінським істориком Геродотом як «місто Гелон». На Західній Україні виявлено системи укріплених городищ і валів завдовжки десятки кілометрів.
Є дві основні версії стосовно того, що ж змусило чернолісців і їхніх західних сусідів будувати цілі «укріпрайони», витрачати сили на спорудження грандіозних оборонних споруд, що часом не поступалися легендарним «Змієвим валам» Київської землі (а то й виглядали солідніше), спорудженим за часів найбільшої могутності княжої Русі. Подібні вали, що перекривають шляхи по вододілах, це передусім серйозна перешкода для кінноти, вторгнень кочівників, їх призначення — виграти час для концентрації війська й евакуації мирного населення під захист укріплень-сховищ.
Створення оборонних систем подібного рівня потребує як мінімум існування централізованого керівництва, чіткої координації спільних дій. Яскравим свідченням багатства та влади лісостепових правителів тої пори є скарб, знайдений 1878 року на пасовищі в селі Михалків на Тернопільщині. Загальна вага золотих (!) виробів перевищувала 7,5 кг. До скарбу входила діадема, що нагадує королівський вінець. Ця золота корона створена саме в епоху кімерійських походів. Нічого подібного під час розкопок у степових курганах тієї доби поки що знайдено не було.
З кінними рейдами традиційно пов’язують військову активність степовиків. Однак наявність потужних укріплень у глибині володінь «мирних хліборобів» і система їх розташування дозволяє припустити ймовірність внутрішніх конфліктів між окремими етнополітичними утвореннями — вождівствами. Знахідки псаліїв свідчать про те, що верховий кінь був відомий мешканцям лісостепу. На зайнятій ними території було знайдено бронзові набори збруї не тільки для колісничих запряжок, але й для верхового коня.
А зброю мешканці укріплених величезними валами поселень відливали з бронзи або кували із заліза доволі солідну. Широко відомий завдяки численним виставкам метрової довжини сталевий «кімерійський меч» було знайдено під час розкопок 1972 р. не в похованні степового воїна, а в складі скарбу на поселенні чорнолісців — Суботівському городищі. Отож кінні рейди цілком могли організовувати один проти одного найближчі сусіди-хлібороби, їхні могутні правителі (такі, як власник описаної вище корони). Цілком імовірно, що саме в той період переважно склалася й суспільна система, знайома нам за початком середньовіччя. Нечисленна військово-адміністративна кланова й племінна еліта (королі — князі й бояри), середній клас — професійні воїни (дружинники — прототип лицарства), купці й простолюд (общинники — хлібороби й ремісники).
Відмежувавшись від непроханих гостей високими валами, мешканці лісостепу успішно розвивали сільське господарство й ремесла. Вирощувалися відомі ще з часів Трипілля злаки — плівчасті види пшениці та інші. Навіть форма зернотерок не зазнала кардинальних змін. Житла будували трохи заглибленими в землю. Закопані по периметру стовпи були основою каркаса споруд — як житлових, так і господарських. Властиво, що ямки від зотлілих стовпів та місця вогнищ — це і все, що знаходять археологи, розкопуючи залишки таких будівель. Втім, крім ямок, іноді трапляються сліди діяльності давніх мешканців та сховані ними з різних причин скарби.
На городищах займалися ремеслами. У першу чергу розвивалася чорна металургія й обробка заліза. Передові хетські технології у поєднанні з багатими родовищами болотних руд дозволили налагодити виробництво заліза і сталі. Спочатку майстри відтворювали в залізі звичну їм форму виробів. Так з’явилися залізні сокири-кельти, виготовити які було якщо не складніше, то явно довше, ніж відлити з бронзи. Клинки мечів спочатку теж нагадували бронзові прототипи. При цьому частина продукції виготовлялася на експорт. Але кому вони експортувалися? У кімерійських похованнях знайдено клинки, ймовірно, чорноліського або гальштатського виробництва. Виходить, що й у ті часи комерційні міркування часом превалювали над здоровим глуздом. Продаючи зброю кочівникам, давні «бізнесмени» явно не враховували ймовірності, що невдовзі воно може бути спрямоване проти них самих.
Зберігалися традиції бронзоливарного виробництва. Набуло поширення литво по восковій моделі в глиняні форми. Так можна було виготовляти просто таки неймовірні речі. Особливою розмаїтістю вирізняються прикраси, наприклад знамениті чорноліські браслети. Подібні браслети були в складі скарбу, знайденому під час розкопок на Суботівському городищі. Там поруч зі сталевим мечем було прикопано два широких браслети. Своє виробництво умільці з Суботівського городища розгорнули на імпортній сировині. Частину міді вони добували з рудників Донбасу, а частину відливали з самородної міді з Волині, продовжуючи тим самим ще трипільську традицію розробки цих унікальних родовищ. Відзначимо, що про масштаби та тривалість виробництва свідчать не лише численні знахідки уламків глиняних ливарних форм. При вивченні проб ґрунту з місця давніх майстерень встановлено факт його колосального забруднення відходами виробництва. Навіть через майже 2800 років з моменту закриття суботівського «підприємства» рівень вмісту окисів міді тут перевищувала всі норми в сотні разів! Залишається тільки уявити, який букет професійних захворювань могли отримати в цьому місці майстри та їхня рідня.
5
Уперше сліди археологічної культури виявлено у славнозвісному Чорному Лісі — звідси й назва.