Для західної гальштатської культури зафіксовано розвиток видобутку солі з подальшим експортом у ближні й далекі краї. До речі, сама назва культури походить від розкопок на околицях міста Галле, у назві якого відбите слово «галле» — сіль. Цілком імовірно, що й наш славетний Галич — із цього ж топонімічного ряду. Адже найдавніші сліди видобутку солі в Прикарпатті саме й належать місцевим «гальштатцям». Під час розкопок у Прикарпатті були знайдені не лише залишки соляних варниць, а й рештки колодязів, з яких черпали ропу. Їхні стінки, щоб не обсипалися, були акуратно обшиті дошками. Дерево настільки просочилося сіллю, що не згнило впродовж більш як двох тисяч років!
Кімерійці та світова історія
Життя степовиків у ті часи не було ні заможним, ні безпечним. Природні ресурси причорноморських степів не дозволяли вести ефективне кочове господарство. Однак кімерійці швидко зрозуміли, що для безтурботного життя не обов’язково ганяти худобу по злиденних пасовищах. Треба лише повною мірою використати свою військову перевагу для захисту власної худоби та забезпечення більш-менш пристойного рівня життя. Справжній чоловік, воїн, богатир (у грузинській мові це поняття дотепер позначається словом «гмири», етимологія українського прізвища «Гмиря» має ту саму природу) спроможний силою взяти все необхідне в непідготовлених до бою або захоплених зненацька сусідів. Однак вилученням надлишків продовольства, викраденням худоби й дрібним грабунком з конфіскацією цінностей (переважно виробів із металу) справа не обмежилася. Існував більш серйозний чинник, що міг стимулювати агресію кочівників. Економічна міць і процвітання цивілізацій того часу — Єгипту, Ассирії, Вавилонії, Фінікії вимагали рабської праці. Для забезпечення життя міст, видобутку металу й каменю, «сфери обслуговування» потрібне було постійне постачання живого товару. Численні локальні війни могли лише частково задовольнити цю потребу. Работоргівля впродовж тисячоліть була успішним і потужним бізнесом у стародавньому світі. Серед головних посередників у галузі поставок «живого товару» у ті далекі часи були фінікійці, чиї кораблі мандрували по всьому тодішньому цивілізованому світу й навіть за його межами. Діставалися вони й до берегів Чорного моря. І це не припущення: рештки фінікійського корабля, наприклад, усього лише кілька років тому було виявлено підводними археологами поблизу узбережжя Туреччини, а на узбережжі Кавказу відома знахідка каменю з фінікійським написом. Береги Понту ще до початку епохи масової колонізації відвідували й елліни: спогади про це зберігають оповіді про мандрівки аргонавтів та Одіссея.
Отже, кімерійські та інші вожді цілком могли обмінювати невільників на предмети розкоші, а по тому регулярно відряджати загони воїнів по нові партії «товару». Згодом обставини склалися таким чином, що частина кімерійців навіть вирішила перебратися ближче до «ринків збуту», у Малу Азію, тим паче що політична обстановка в тих краях була підхожою: підупалу наддержаву Ассирію лихоманило від заколотів підданих на землях від Єгипту до Еламу. Послаблена ассирійськими навалами країна Урарту перетворилася на відносно доступну й ласу здобич для войовничих сусідів. Водночас зросла потреба в найманцях, адже регулярні армії центральної влади й заколотників зазнавали втрат у нескінченних війнах. Настав справді золотий час для могутніх і відважних воїнів із суворої заморської країни Кшерії — час довгих мечів.
Усі імперії через ті чи інші обставини занепадають і починають розсипатися. Конкуренція всередині керівної еліти, сепаратизм (або боротьба за незалежність) окремих частин держави, стихійні повстання доведеного до розпачу місцевого населення, економічна криза... Якщо додати втручання сусідів — хтось бажає помститися за давні образи, когось місцеві політики запросили як союзника, — то мало кому з імперських правителів вдається все це успішно побороти. Перелічені вище обставини ми знаходимо в історії ассирійської держави починаючи з першої половини VII ст. до н. е.
Ще з епохи бронзи племена, що жили серед гір і в передгір’ях Кавказу, проклали торговельні шляхи на південь і при можливості навіть переселялися ближче до кордонів багатих країн держав Сходу. Археологічних свідчень цьому знайдено чимало. Є дані й про те, що правителі великих і малих держав Азії не раз і не два наймали на службу загони кочівників або користувалися їхньою допомогою як союзників, коли вступали в боротьбу з могутнішим супротивником — тією ж Ассирією.
Спочатку якась частина кімерійців, швидше за все з-поміж мешканців Передкавказзя, облаштувалася за горами, у сусідстві з царством Урарту. Тут знайдено кілька поховань кочівників із відповідним інвентарем. Цю область на північно-східній околиці сучасної Туреччини останні дві з лишком тисячі років іменують Каппадокією. У сусідів цей край 2700 років тому на якийсь час дістав назву «країна Гамір» (Gamir[ra]). Відомо, що саме до цієї країни 714 року до н. е. здійснив похід урартський цар Руса І. Про цей похід нам відомо завдяки докладним зведенням ассирійської агентури. Її повідомлення, а також доповіді, складені для правителя Ассирії шефом розвідки (а цей пост обіймав не хто інший, як сам спадкоємець престолу, майбутній цар Сіннахеріб), були знайдені археологами серед руїн царського палацу.
За тих часів в Ассирії ще вміли оперативно використовувати здобутки розвідки. На 714—709 р. до н. е. припадає грандіозний похід царя Саргона II на північ, зокрема до країни Урарту. Через тридцять років про кімерійців у місцевих документах немає жодного рядка. Схоже, сусідам було не до країни Гамір, а самі кімерійці особливої активності не виявляли.
Спливають вони лише 679 р. до н. е., коли на чолі з царем Теушпою спробували перевірити на міцність ассирійські кордони. Одначе імперська агентура не дрімала й новий цар Асархаддон мав достатньо часу, щоб не лише звернутися, як це належить робити в таких випадках, до оракула бога Шамаша із запитом, чи успішними будуть дії «воїнів гамірра», але й зібрати війська. Набіг не вдався, цар кімерійців наклав головою.
Кімерійці після того (вже 675—676 р. до н. е.) виступили союзниками Фригійського царства, яке спробувало відстояти свою незалежність у боротьбі з Ассирією. У ті ж роки загони кімерійців завилися і на сході, у Мідії, знов-таки поблизу імперських кордонів. І саме в цей момент на місцевій історичній арені з’явилися скіфи. Перед тим вони вже встигли побувати в Причорномор’ї та Передкавказзі, на батьківщині кімерійців. Цей епізод яскраво описаний у Геродота. Країна Гамір, напевно, була переповнена біженцями з історичної батьківщини, які були готові дати своїм ворогам ще не один бій. І вони дали його скіфам, спустошивши при цьому прикордонні з Ассирією райони, в тому числі частину Мідії. Коли ж скіфи, захопивши здобич (або отримавши плату за допомогу від ассирійців), пішли геть, мешканці країни Гамір повернулися до своїх повсякденних занять, головними серед яких були набіги та війни. Після 660 р. до н. е. майже три десятиліття вони атакували міста в Іонії та Лідійське царство, а також тривожили кордони Ассирії. Збереглися перекази, що кімерійці дощенту зруйнували тільки-но засновану колонію еллінів на березі Чорного моря — Синопу. Зрозуміло, що елліни надовго запам’ятали це й навіть через століття ставилися до кімерійців значно з меншою симпатією, ніж до скіфів, їхніх ворогів.